Українська музика радянського періоду 60-х – 80-х багатьма сприймається зневажливо. Далебі, не без причини. Стара естрада міцно асоціюється з артефактами, які протримались у масовій культурі до Незалежності. Тобто кон’юнктурними й орієнтованими на дуже конкретну пристарілу аудиторію музикантами, які активно дискредитують себе кітчевими нафталіновими образами, ще й зв’язками з російськими колегами, набутими за десятиліття гарування в «союзному» шоубізнесі.

Проте були й інші українські музиканти, виступи яких, поважний читачу, ти навряд чи чув по тогочасному радіо чи бачив на телеекрані. А проте вони за всіма мірилами створювали унікальні та сміливі твори. А тепер, на жаль, практично забуті. Прикладом такого культурного феномену є гурт «Гуцули» з прикарпатського міста Косова і справжнісінький український  важкий рок у їхньому виконанні, який від кінця 60-х болісно пробивався крізь важку та щільну полуду радянської цензури.

… Він дався чути у знаковому для хард-року 1969 році. Тоді якраз робили перші музичні кроки гурти «великої трійки» сімдесятих: «Black Sabbath», «Led Zeppelin» та «Deep Purple». Саме останніх «Гуцули» називали своїми основними натхненниками. Послухавши перші записи, у це дуже легко повірити. Наш гурт будує ідентичність свого звучання навколо мелодійних перевантажених гітарних рифів та соло, супроводжене драйвовими партіями синтезатора, що час від часу переростають у феєричні астролябії, достойні Джона Лорда – легендарного клавішника «Deep Purple».

Усі 70-ті гурт провів у напівпідпіллі: вибір музики зробив їх неприйнятними для радянської цензури. Проте серед українців були поціновувачі сміливого стилю «Гуцулів». Найперше – з поміж тих, хто був знайомий із західним роком, завдяки «ворожим голосам» радіостанцій, привезеним «з-за бугра» екземплярам вінілових «плит» і поширеним «підпільним», кілька разів перезаписаним із них магнітофонним плівкам. «Гуцулам» ще сяк-так дозволяли виступати на туристичних базах, у ресторанах, але на сцени будинків культури їх рішуче не пускали. Перший запис гурту, збережений дотепер, – лише концерт 1988 року в рідній Коломиї. Тобто майже 20 років музичних надбань гуцульських рокерів назавжди залишаться Terra incognita.

У 1989 році вони вперше отримали путівку на загальноукраїнську сцену – як учасники іконічного фестивалю «Червона рута». Шанувальники із захватом зустріли цей виступ, але вийти за межі локального успіху «Гуцулам» не вдалося: навіть тоді, в роки агонії СРСР вони все ще «не вписувалися» у формат. Відтак немає жодного комерційного альбому гурту. У вільному доступі можна знайти бутлеґи різних їхніх виступів, включно з напівофіційним лайв-концертом 1989 року. Гурт не припинив діяльності, продовжуючи 45-річну традицію протесту. У пам’яті багатьох їхній виступ на сцені Євромайдану 2014 року.

Стандартно для українських рокерів: тексти гурту – це гримуча суміш оригінальних пісень та народних творів, часто виконаних у саркастичній, навіть вульгарній манері. Тепер це сприймати важко, але все ж таки у цих жанрах музики важливу роль відіграє драйвовість та професійність виконання складних інструментальних партій. Слухач, добре знайомий із західним роком, легко вчує у «Гуцулів» багато музичних фраз, взятих від тих-таки «Black Sabbath» та «Deep Purple», а на додачу деякі блюзові й джазові стандарти. Безперечно, класичний рок, до якого й належить творчість «Гуцулів», будувався на використанні блюзових стандартів й теж не уникнув звинувачень у плагіаті, проте однозначно для частини аудиторії такі нюанси неприйнятні.

Очевидно, гріх звинувачувати українських музикантів, які через радянську цензуру майже 20 років грали «підпільно», у «сміливому ставленні» до західної музики, особливо взявши до уваги їхні справді чудові авторські партії. Але тут постає складне і незручне запитання. Навіщо звичайному слухачеві шукати бутлеґи записів українських гуртів із 80-х, коли він може почути по суті те саме у західних музикантів, ще й із помітно кращою якістю всіх технічних аспектів? Звісно, кожен має на це власну відповідь. Я ж сподіваюся, що тернистий шлях «Гуцулів», їхній незабутній карпатський колорит, дуже сміливі для України музичні рішення і приналежність до не надто популярного тепер, але, безперечно, вартого уваги напряму ніколи не обділятимуть їх новими вдячними слухачами.