Степан Пенкалюк – одинадцятикласник з Івано-Франківська. За романтичне есе про несподіване кохання Івана Франка отримав гран-прі конкурсу «Нові в медіа», що його провів Інститут журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

1

Ніби щось неземне жадало вирватись із його тіла. Щось демонічне і водночас прекрасне. Незрозуміле досі почуття змушувало серце битися частіше і гучніше, так, щоб увесь Львів знав про його раптову ейфорію. Франкові конче треба було на пошту отримати чергового листа з редакції. Наче не вперше, та чогось хвилювання розганяло венами стрімкі потоки крові. І навіть місто здавалось таким незнайомим. Він ішов не пам`ятаючи куди, але ступні впізнавали рідну теплінь львівської бруківки. Здається, кожна старенька вулиця зі своєю незвичною і незвичайною історією, кожен гордий у величі костел, кожна кав`ярня, що запашним, духмяним ароматом додає місту затишку і шарму, вклоняються своєму рудоволосому сину.

У хвилі незрозумілого поривання Франко спинився коло будівлі міської пошти. Глянув на великі, різьблені тутешніми майстрами дубові двері й відчинив їх. З якоюсь надмірною рвучкістю, геть не притаманною йому, завжди виваженому, мудрому. Пошта, одначе, свого постійного гостя вітала радо: гомоном молодих поштарів, шелестом ще не відправлених конвертів.

Підійшов до віконечка:

– Доброго здоров`я! – привітався до дівчини в помаранчевій блузці.

– День добрий, пане! Чим допомогти?

Звела обличчя, погляд його злився з її поглядом – і враз збагнув, що хоче чути цей голос щодня, щохвилини, щомиті. В очах промайнула нова іскра, зблиснув новий вогонь, який давно не грів цю заморену вічними картаннями душу…

– Пане, то чим можу допомогти? – порушила його недолугу мовчанку касирка. Франко, який розмовляв про будь-що і скільки завгодно шістнадцятьма мовами, не міг вичавити із себе ані слова. А міг лишень пристрасно споглядати.

– Як надумаєте, скажете! – відказала дівчина і відвернулася.

Лікоть ковзнув зі столика, Франко здригнувшись, опам’ятався.

– Так, так…  Вибачте, я хотів запитати,  чи лист… Як вас звати?

– Целіна, – вона сторожко зиркнула на гостя, не розуміючи, для чого йому це. І додала, щоб не видатися неввічливою. – Целіна Журовська, пане…

– Іван Франко… Приємно мати нагоду познайомитися з такою прекрасною касиркою.

Обережно простягнув руку до руки Целіни з надією торкнутися губами її шовкової, блідуватої шкіри. Але, помітивши непевний рух, дівчина взяла якийсь аркуш і знову відвернулася, неначе відповіла без слів… Франко усміхнувся й задріботів пальцями по столику, тим себе запевняючи, що Целіна вже його: залишилося натиснути завершальною фразою…

– До зустрічі, Целіно!

Почув лише скрип важких старезних дверей за собою… І знову усміхнувся. Уже впевненіше.

2

Повертався додому наче п`яний, раз-по-раз змальовуючи у своїй уяві витончений силует Целіни, мов художник, який заповзявся творити шедевр. Щось у ньому запікалося від однієї думки про ту касирку. Горду, неприступну, закриту… Поставали у пам`яті тендітні дівочі плечі, які підкреслювали невимушеність і строгість натури Целіни, невеликі, проте виразні каштанові очі і волосся чорничного кольору, заплетене як у знатних панянок – що й професійний перукар вад не помітить. Це робило її такою весняною і… кумедною. Справжньою музою.

Чим більше натхненний Франко думав про веснянку-касирку, тим більше віддалявся від своїх повсякденних роздумів. Чим більше в уяві цілував її м`які малинові губи, притискався тілом до її грудей, віддаючи своє тепло, обіймаючи її з несказанною пристрастю, тим дужче прагнув повернутися. А потім писати, писати, працювати до скону. Для неї…

Він так не хотів іти додому, але так хотів творити! Вилити на байдужий папір жмути своїх емоцій. Бо, зрештою, для того й кохання, щоб літати на його крилах. Витати в Едемських садах спокус і неспокою, а потім очиститися, стати вільним…

І він побіг. Знову до дубових дверей, до каштанових очей Целіни. Холодний, присмерковий потік осіннього повітря куйовдив волосся, наливав легені свіжістю, додаючи сил для бігу.

Целіна саме виходила, коли Франко спинився біля костелу, що нависав неподалік. А далі все спонтанно. Крок вона, а він за нею, так, щоб не помітила, а лише відчувала його присутність. Франко хотів схопити дівчину за руку (вже вдруге за сьогодні), але не зміг: аж надто прудкою була та львівська красуня. І він гукнув:

– Целіно, зачекай, ти мені потрібна, потрібна тут і вже!

А пошепки додав: «Назавжди…»

Оглянулась, але не стала, пішла повільніше. Франко догнав, пішов поруч…

– І навіщо я вам, пане, «тут і вже»? – спогорда і трохи зацікавлено запитала Целіна. В руках тримала книжку з посрібленою палітуркою.

– Бо ти, певно, наймиліша з усіх, кого я бачив. Бо й дня не минуло, а я люблю тебе, – відверто зізнався Франко, не зводячи очей з незворушного обличчя.

Целіна повела бровою і посміхнулася. Не зле, але з недовірою.

– Скажу вам, настирливий пане, правдиво: я знаю хто ви. Ви той революціонер. Вас і арештовували не раз. Що ж ви знаєте про любов, коли зле чинили?

– Зле?.. Ні! А про любов вам навіть ангели не скажуть, вона ж бо неосяжна ні для людського розуму, ні для вищого. Але вона є! Пробивається крізь густу людську озлобу, мов крізь кригу, і розквітає пахучими квітами. А яка квітка і як вона ростиме: діло кожного, інтимне.

– Чого ж ви хочете після цих слів? – вона глянула на нього, наче тільки-но побачила вперше.

– Хоча б одної квітки…

– Я не люблю квіти. І вас не люблю.

Сказала байдуже, а йому наче крила втяла. Яскрава палітра уяви згасала. Він утретє спробував торкнутися дівочої руки. Ні, стала геть недосяжною! Мимохіть кинув зором на книжку, яку міцно тримала Целіна. То був Фрідріх Шиллер, «Марія Стюарт».

– Захоплюєшся класикою? Шиллер – він геній, чи не так?

– Не старайтеся, пане, мені руді не до душі…

Гордо повернулась, аж війнула волоссям, ніби прощалася з Франком. Пішла. Він не рушив услід, як це мало б статись, якби Целіна сказала щось інше, тепліше.

Закохався, але… схоже, безнадійно.

3

Сьогодні Франко ночуватиме біля старих дубових дверей. Сам, зі своєю мукою й нескінченною рефлексією. Спатиме осінній Львів. Його розум сперечатиметься із серцем.

«Не розумію… Дурний… В мені стільки дурості… Ні, нелогічно. Усе не так. Усе не від розуму. Бо що із серця, те не з розуму. А кого дослухатися?.. І знову не те… Усе не так… Усе міраж…»

Чоловіча гідність не могла дозволити визнати себе слабшим, переможеним.

Так він перебув частинку ночі. Той, кому судилося підкорити своїм талантом і винятковою працелюбністю увесь світ, не зміг підкорити… Целіну. А може і справді: титани навіки в собі і… з собою?

Бралося холодом. Посвистував вогким баритоном диригент оркестру опалого листя. Франкове широке, дещо зморшкувате чоло, спітніло. Ніби марив, наче в агонії.

…Спершу Лолин. Ще у сьомому класі гімназії Франко подорожував до Стрия. А відтак вирішив заїхати до свого приятеля Ярослава, який мешкав у Лолині, неподалік Долини, із татом і сестрою. Її звали Оля. Тільки-но Франко її побачив, як одразу ж народився новий «Він». Котрий відтепер обожнює все на світі, бо світ дав йому «Її». Високодуховну інтелектуальну красуню. Ось вона, його перша муза, її високорозкішність – Ольга Рошкевич…

Момент… Уривок спогадів закарбувався в його пам’яті. Коли Франко дуже мудрував у розмові, вона сміялася і повторювала солодкі слова Бальзака французькою: «Жінки завжди ненавидять тих, перед ким їм доводиться червоніти». Він сміявся разом із нею, а потім цілував її і йому вже не треба було нічого більше…

Потім арешт. І вони мали розійтись назавжди і завжди жити одне в одному…

– Ол-ю,.. –  тихо і нерозбірливо промовив Франко, ще марячи.

…Тепер Станіславів. Нерозгаданий і неперевершений. Як ковток теплого повітря цієї осінньої ночі. Тут Франко, затамувавши дих, споглядаючи неземну красу, зустрів Юзефу – дівчину із «голівкою грецької богині». Та знову фальш. Усе безглуздість. Обман. Розчарування. До безкінечності.

… Франко здригнувся. Його розбудив гавкіт бродячого собаки. Зуби зацокотіли, від остраху чи холоду. На цегляно-мандариновому волоссі зблиснув передранковий іній. Вирішив пройтися, щоб трохи зігрітися, проте далеко від пошти не йшов.

– Невже?.. Невже мені до скону вештатись самітником?

А осінь ніби відповідала йому мертвою тишею.

– Я чую, ясно чую, як стелиться мені в безодню шлях. Целіно, жінка ти чи звір? Чи знак того, що все. Кінець. Певно, так…

Франко всміхнувся. Дістав з кишені піджака потертий шматок паперу й олівець, який завжди носив із собою.

«Лист

Кому: Малому Мирону

Від: Івана Франка».

Насправді ж то був лист самому собі, адже мав якось виправдати свою появу на пошті. Зайвий раз побачити Целіну, яку досі не відпустив.

Згорнув той аркуш і поклав до кишені. Сів і вже замріяно, зі сльозами на очах, дожидався світанкової білизни.

4

… Він лежав у своєму ліжку й навіть не міг поворухнути пальцем. Лише поволі нашіптував Зоні, дівчині, що за ним доглядала, рядки нового вірша. Великий Франко доживав свої, насичені працею, дні з поезією на устах. Дружина його, Ольга, потрапила до психіатричної лікарні. Та Франку було байдуже до неї. Як і байдуже було у день їхнього весілля. Вона допомагала йому видаватися, була звичайною, але не змогла і вже не зможе стати його Беатріче.

Стук у двері. Зоня побігла відчиняти.

На порозі стояла ошатна пані, вбрана у дороге плаття.

– Я чимось можу допомогти? – запитала тонким голосом Зоня.

– А Іван Якович Франко не тут мешкає? – запитала пані.

– Так, але Іван Якович зле почувається… Я можу йому переказати, якщо вам завгодно…

Та з кімнати почувся важкий, хриплий голос:

– Зоню, впусти її.

Дівчина глянула на незнайомку і ступила вбік.

Франко трохи звів голову, придивляючись.

– Доброго здоров`я, пане – привіталась вона.

Боже! То були каштанові очі. Ті каштанові очі, що й тоді, у віконечку каси на пошті.

– Целіно, – ледве зміг вимовити.

А вона… А що вона? Як і тоді, просто байдуже дивилася на нього. Тепер її прізвище Зигмунтовська, за чоловіком. Зайшла, напевно, з увічливості. І все.

Франкове серце стрепенулося. Усміхнувся… Прикликав до себе Зоню, щось тихо сказав. Дівчина швидко вибігла з покою, а повернулася з конвертом. Дала його Целіні, переказавши прохання Франка не розкривати, а лише прочитати написане на титулі конверта: «Так ще ніхто не кохав, ніколи і нікого, як я тебе кохаю і кохатиму довіку. Іван Франко».

Він так і не відіслав тоді листа. Але вона прочитала те, що мала прочитати.

І такої ідилії спокою, яка без остатку заполонила Франка, навіть осінній оркестр не міг би сотворити.

­­­­­­­­­­­