Познайомитися з Іваном Драчем, живим класиком української літератури, мені випало  2014 року. Тієї весни в Луцьку Інститут літератури НАН України проводив конференцію, присвячену Лесі Українці, і мене запросили презентувати там упорядковану та видану мною збірку творів Івана Стешенка.

Мікроавтобус від’їздив зі столичної вулиці Грушевського. Іван Федорович сидів попереду, поруч з Миколою Жулинським. Тоді ж Микола Григорович і представив мене всій компанії.

У Луцьку поселилися в готелі, а вранці зібралися в фойє. І так сталося, що, не домовляючись, Жулинський, Драч і я вдягли вишиванки. Іван Федорович тут-таки запропонував нам утрьох сфотографуватися.

Перед об’єктивом вони взяли мене у центр, і я пожартував: мовляв, на тому фото буде один смертний між двома безсмертними.

Хтось із них – здається, Драч – тоді запитав мене чи я знайомий з ректором Полтавського педагогічного університету Миколою Степаненком? Я відповів ствердно. «Скажіть йому при нагоді, що ми його шануємо і намагаємося захистити від команди Табачника»… Нагадаю, одіозний Дмитро Табачник у той час очолював Міністерство освіти і науки.

Тоді не думалось і не гадалось, що ця випадкова зустріч матиме продовження.

На тій конференції я зробив багато знімків, а через деякий час роздрукував їх спеціально для Драча. Приніс в Інститут літератури, щоб секретарка передала Іванові Федоровичу. Але вона тут-таки йому зателефонувала і Драч запросив мене до себе додому. Тоді обмінялися з ним номерами мобільних телефонів.

Якось полтавський мистецтвознавець, художник і поет Кім Скалацький, добрий знайомий Івана Драча, довідавшись про мої наміри побувати в столиці, попросив мене передати йому свою нову книжку. Я, звісно ж, погодився. Вже у Києві зателефонував Іванові Федоровичу, розповів, що маю для нього подарунок від Скалацького.

Драч був на дачі в Кончі Озерній і запросив мене до себе. Пам’ятаю, довго сиділи в бібліотеці, а за стіною поралися будівельники. Говорили про Катерину Білокур і про її славного біографа, світлої пам’яті  Миколу Кагарлицького. Іван Федорович захоплено казав: є цікава тема – «Діти Катерини Білокур». Маючи на увазі, звісно, картини художниці. Зізнався: сам уже не маю сил підняти цю значущу тему.

– Може, ви візьметеся за це? – спитав. – Чи Кім? Взагалі, Скалацький – людина не полтавського рівня.

Я тоді відповів Іванові Федоровичу, що Полтава багата цікавими людьми, можливо, їх просто не помічають зі столиці…

Коли прощалися, помітив у кутку велику купу патериць і спитав у господаря чи не колекціонує він їх. «Ні», – заперчив Драч. І тут-таки запропонував мені одну з них у подарунок – палицю зі Святого Афону.

Я відмовився, віджартувався: мовляв, патерицю мені до рук брати ніби й ранувато. А нині дуже шкодую. Звичайно ж, не тому, що вона мені потрібна як опора. Мав би неоціненну реліквію від Поета.

Щоправда, у моїй домашній книгозбірні – чотири книжки з автографами Драча. Остання – «Солом’яний вогонь» – мені особливо до душі.

Про ювілейний перегляд фільму «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна» з нагоди 50-річчя кіношедевру вже багато писали, та хотілося б і мені зробити деякі акценти. Там ми теж стрілися з Іваном Федоровичем. Було вельми незатишно товктися у довжелезній черзі до охоронної «рамки» (на вечорі очікували Президента). Та дуже прикро, що і Драча запустили  у довгу вервицю, через той осоружний металошукач…

Але мова про інше.

Промовець з Івана Федоровича чудовий, а про його езопівську мову годі й казати. Пригадую, як короткий виступ поета тоді неодноразово переривався оплесками. Особливо, коли звернувся до Президента: «На півночі нашої країни є велика держава, якою керує маленький чоловічок, так от він кілька років тому зібрав сучих синів, олігархів …» (А далі мовби у стенограмах радянських партійних з’їздів – бурхливі оплески).

Пригадую, як перед Новим, 2016-м роком, приніс Іванові Федоровичу ще одну книжкову новинку від Кіма Скалацького. Драч уже почувався зле, тому візит був коротким, а коли ми прощалися, господар простягнув пляшку віскі. Зі словами, щоб я це взяв і випив з друзями за його здоров’я. Після таких слів я просто не зміг відмовитися: пляшка поїхала до Полтави.

Запам’яталася наша остання зустріч у 2018 році. Випадкова – на Хрещатику, біля станції метро «Майдан Незалежності». У підземному переході, як кажуть, ніс у ніс. Він розкрив широкі обійми зі словами: «О, Полтава в Києві!» Мав трохи стомлений, а все ж такий характерний «драчівський» імпозантний вигляд. З-під ширококрисого капелюха сиве волосся спадало на просторе синьо-фіолетове пальто.

Ми спинилися, про щось гомоніли. Аж тут з ним привітався, пробігаючи, якийсь чоловік, і Драч вигукнув: «О, а це Пушкін, його насправді, не вбили тоді, у 37-му!..»

Я озирнувся: той чоловік і справді своїм профілем навдивовижу нагадував російського поета, а бакенбардами, схоже, зумисне акцентував цю подібність. Щоправда, проти утлого оригіналу наш Пушкін був доволі кремезний. Почувши, він засміявся, трохи затримався і побіг собі, зронивши: «Погано, що тоді не вбили»… Хто то був насправді, я й досі не знаю.

Ще у травні ми розмовляли по телефону. Іван Федорович уже лікувався у Феофанії, з якої, на лихо, так і не вийшов.

Я тоді й гадки не мав, що чую його голос востаннє. Може б, говорив довше…