Щоосені Київ творить «Кінолітопис». Міжнародний фестиваль документального кіно скликає до нашої столиці режисерів зі всієї Європи, сходу і, звісно, з України. За всю не таку й велику історію кінофорум уже зібрав понад 1000 документальних фільмів з 52-вох країн. Цього року до програми ювілейного ХV «Кінолітопису» включено 44 документальні стрічки.

Демонстрували фестивальні фільми в столичному Будинку кіно. За 10 хвилин до початку перегляду мене геть несподівано стріла порожнеча зали. Лише жінка біля входу намагалася розгорнути банер. Згодом біля входу таки з’явилися перші «живі люди»: спеціальний запрошений гість фестивалю португалець Антоніо Коста Веленте, режисерка із Боснії і Герцоговини Мілана Майар, господиня – директорка фестивалю Лариса Єфименко та журналістка, котра на ходу діловито розпитувала прибулих «VIPів».

Як виявилося, Антоніо та Мілана мали приїхати до України лише наступного дня, але вирішили зробити сюрприз організаторам кінофестивалю.

– Я волів би, щоб о 17:00 зачинялись двері кінозалу, і «до побачення!» всім, хто не прийшов, – почула позаду фразу від спеціально запрошеного гостя фестивалю.

17:05 а в залі заледве 15 осіб, враховуючи самих режисерів. Нарешті, коли половина залу насилу заповнилася, пані Лариса підійшла до мікрофона, щоб представити конкурсні роботи.

Перший у тому переліку стояв фільм «Стіна» українського режисера Сергія Волкова, створений 2014 року. Ще студентом Сергій вирішив ризикнути й узяти участь у фестивалі. І тоді одразу виборов гран-прі. Тому для нього «Кінолітопис» вже як рідний.

– Іноді люди не приходять на фестивалі, іноді на конкурсну програму не відбирають фільми. Тут немає ніяких образ, – каже Сергій про свою режисерську долю.

Стрічка про Україну, Майдан. Але знімалася у Берліні.

– Коли Майдан переміг – в суспільстві було відчуття хиткої рівноваги. Саме про це мій фільм, – пояснив режисер. І кинувши наостанок глядачам у залі напутнє «19 хвилин протримайтеся», пішов вимикати світло

Стрічку знімали якраз тоді коли російські «зелені чоловічки» анексували Крим. Тут-таки реакція жителів Європи на події в Україні. А чому стіна? Бо це і про наміри влади України збудувати на кордоні з Росією стіну завдовжки 1920 км. І символічний перегук з документальними кадрами сумнозвісної Берлінської стіни.

А далі дивилися фільм «На грані розуму» режисерки Мілани Майар.

Сама Мілана під час війни в Боснії і Герцеговині перебралася до Сирії.

– Думала, побуду десь зо два місяці і все закінчиться, а випало прожити в цій країні 10 років, – розповідає Мілена.

На цей фільм авторку надихнули дві війни: на батьківщині та оповідь її подруги Гелен про пережите в Сирії.

– Сирія здавалася найбезпечнішим місцем на планеті, ніхто й не міг подумати, що туди прийде війна, – каже режисерка.

Головна героїня Гелен  переїжджає за своїми дітьми з Сирії до австрійської столиці. Чоловік залишився вдома. Знімали картину в Боснії, Відні та Дамаску. Хоча в Сирію режисерку не пустили: через воєнні дії і тому, що вона жінка. Але, працюючи в Боснії на громадському телебаченні, Мілана має друзів в усьому світі. Знайшла-таки знімальну групу в Дамаску, надіслала їм чіткі інструкції й відеоповідомлення по скайпу. Отак почасти дистанційно і творила цей фільм.

Кінокартина дуже чуттєва та сумна –  про те, як війна розлучила сім’ю, як склалося їхнє життя порізно, в різних країнах. Фільм дуже динамічний та, мабуть, один з найкращих у програмі конкурсу.

Далі була картина «Tоссато Belli – фотограф» італійського режисера Мікеле Барка. Історія життя фотографа у Венеції спершу нічим не зачіпає, але згодом розкривається гостра соціальна проблема: доля передчасно народжених дітей.

Фільмом «В темряві» білоруського режисера Віктора Аслюка завершувалася конкурсна програма другого дня фестивалю. Історія повністю сліпого чоловіка та його життя не залишила байдужими глядачів. Творці кінострічки більше акцентують на звуки, ніж на саму картинку. Тим самим наголошуючи: люди з вадами зору сприймають все на слух та на дотик.

…Ввімкнулося світло, глядачі повільно залишали залу. Всі без винятку переглянуті фільми – психологічно важкі. Не хотілося ні з ким розмовляти, слухати музику чи просто стояти. Хотілося просто йти і не спинятися…

«Глядач втомився», – почула чоловіка, який сидів в останньому ряду. І в душі з ним погодилася – щоправда, з іншого приводу. Так, глядачі вже втомилися від банальних та занадто примітивних сюжетів. Тому й існує фестивальне кіно, щоб удихнути в кінематограф, у нас з вами свіже життя.