Їм не потрібна жалість – їм потрібна підтримка. Їх не треба питати за вбивства чи про те, коли настане перемога – їм треба допомогти відчути тепло та спокій, який вони захищають у «пеклі». І якщо дякувати, то щиро дивлячись у вічі, а не ховати погляд, відчуваючи пересторогу.

Люди, котрі пройшли через бойовища війни, котрі бачили всі її жахи, не будуть такими, як раніше. Ці зміни можуть бути непомітними ззовні, проте це не означає, що їх немає. І наші захисники та захисниці вчаться з цим жити. Маємо допомогти їм у цьому, особливо, коли це стосується близьких.

– Хочу, щоб зі мною говорили не лише про війну, – зазначає один знайомий військовий, задля безпеки якого, в матеріалі не уточнюватиму його позивний та ініціали.

– Коли розмовляєте з військовими, не розпитуйте про війну, – радить психологиня та методистка програми «Незламна мама» Ольга Коптєва і пояснює, що на це є дві причини: – По-перше, самі військові просять не питати «А де ви? А куди їдете? А як там контрнаступ?», бо не можуть розголошувати інформацію, навіть якщо її мають. І такі запитання залишають у них відчуття провини, а тому й погіршують стосунки між вами. По-друге, людина й так перебуває на війні, вона прив’язується до неї. Часто буває, що військовий приїжджає у відпустку і вже не відчуває, що це його дім. Бо за тривалий час на фронті встигає прив’язатися до інших людей, місцевостей, умов життя. Наші українські ветерани, які воювали з 2014 року, зізнавалися: повернувшись додому розуміли, що їх тягне назад, на війну, до побратимів. Тому наше завдання – допомогти військовим не втратити зв’язок із домом, відчуття родини.

Психологиня також закликає рідних військовослужбовців більше розповідати про дім, буденні речі, як справи у дітей у родини. Це не лише про інформування, а й про відчуття присутності у вашому житті близької людини, в яких би умовах вона не перебувала. Адже є певна ділянка мозку, неокортекс, яка відповідають за аналітичне й математичне мислення, за уяву. І коли людина не бачить та не проживає щось, вона має змогу уявити це.

– Розмовляючи розповідайте, як живете, що робили, що готували, як постриглися, який зробили манікюр, – радить дружинам військовослужбовців Ольга Коптєва. – Розповідайте про кожен крок ваших дітей. Усе це допоможе вашим чоловікам навіть серед фронтового пекла відчути радість нормального життя… Захисник має повернутися у знайоме місце, зміни в якому пережив разом із вами. Йому треба мати віру в майбутнє та плани на нього. Бо заради майбутнього варто жити… Такі розмови – важлива допомога соціалізувати наших військових.

На одній із порад пані Ольга наголошує особливо: «Не жалійтеся».

– Безумовно, – пояснює психологиня, – важливо говорити про свої відчуття, не знецінювати переживань людини, але не слід сильно плакатися й вішати власні проблеми на плечі військових, бо ці плечі – не кам’яні.

За словами наших захисників, найважче, коли вони телефонують дружинам, а ті починають ридати в слухавку. І людина, яка перебуває в пеклі заради того, щоб його родина не плакала, має ще й заспокоювати близьких. Після таких розмов захисники відчувають неспокій, спустошеність і провину через те, що не поряд і не можуть допомогти. Наше ж завдання – підтримати, а не засмутити.

Щоб допомогти воїнові бодай подумки трохи відпочити від постійного напруження та стресу, психологи також радять питати їх про звичайнісінькі, ба й примітивні побутові речі. Якщо людина близька вам чи навіть знайома, проявом турботи в найпростішому можуть бути запитання: «Що ти сьогодні їв?», «Чи було це смачно?», «Яка у вас погода?», «Спекотно чи холодно?».

Якщо людина вам близька, достатньо щиро висловлювати їй свої емоції та бажання: казати, що щасливі, сумували або навіть злилися через довгу розлуку, радить військовий психолог Андрій Козінчук. Важливо давати військовим висловитися та вміти їх вислухати. Вони самі поділяться певною інформацією, розуміючи, що можуть і хочуть розказати, а що ні. Маєте відчувати, коли необхідно бути активним слухачем, а коли допомогою буде просто посидіти в тиші.

На переконання фахівця, не варто робити непередбачуваних речей. Військові, які повернулися з фронту, звикли жити за чітким розпорядком, їм подобається конкретика, це допомагає впевненіше себе почувати. Не потрібно давати зайвих порад, жодної критики, тим паче вішання ярликів.

– Критика війни недоречна від людей, які там не були, – запевняє Андрій Козінчук. – Замість порад пропонуйте опцію, вибір.

Також слід розуміти, що у військових можуть бути певні слова чи фрази-тригери, які здаються абсолютно нормальними людині в цивільному житті. Наприклад слово «герой». Багато військових просять не звертатися до них: «Ти мій герой», «Ти моя героїня». Бо знають, хто такі герої, що вони роблять заради перемоги, на які жертви йдуть. І це слово може стати тригером, нагадати, наприклад, про загибель побратимів. У розмові краще вживати: «Я тобою пишаюся», «Я зараз можу це робити, тому що ти мене захищаєш», «Ти мій захисник(ця)».

У спілкуванні з незнайомим військовими Андрій Козінчук радить не робити різких та неочікуваних дій: феєрверків, криків, обіймів ззаду. Ви повинні бути передбачуваними. Якщо хочете обійняти людину, спочатку скажіть про це прямо: «Хочу вас обійняти», запитайте дозволу. І не треба запрошувати незнайомих до частування, тим паче алкоголем. Мусимо думати про стан військових і наслідки розмови, тому уникаймо важких тем та загальних фраз, на які їм складно відповідати. Наприклад: «Ну як там наші?», «Страшно на війні?», «Багато наших загинуло?». Не факт, що військовий розповідатиме про це, але такі запитання йому точно не додадуть настрою.

І забудьте, спілкуючись із незнайомими воїнами, фрази на кшталт «герої», «сонечки», «красені», «щит України». Адже людина може відчувати якусь велику провину, комплекс уцілілого, переживати щось, про що ви не знаєте. Тому психолог підказує фрази, якими слід послуговуватися: «Я вам дуже вдячний(а)», «Мені спокійно, бо є ЗСУ», «Я дуже люблю ЗСУ».

Якщо ж зустріли військового з інвалідністю, не змінюйтеся і спілкуйтеся з ним так само, як і з людиною без інвалідності. Є винятки, наприклад, баротравма (контузія), коли людина погано чує і просить говорити голосніше. Але жалість тут геть недоречна, лише підтримка та повага.

– Їх називають людьми з інвалідністю. Не інвалідами, не каліками, не людьми з особливостями, – пояснює військовий психолог І наполягає, не нав’язуватися з допомогою до цих людей без дозволу чи прохання, щоб не зачепити їхньої гідності. Якщо людина без кінцівок намагається відкрити рюкзак і ви хочете допомогти, попросіть дозволу. Робіть усе з вербальної чи невербальної згоди.

«Мама, дивися, це ЗСУ!» – «Так, доню, тільки не кричи», – одна з побачених мною реакцій дитини на вулиці, на яку мій знайомий військовий відреагував усмішкою та сказав: «Мені було приємно, мила, радісна дівчинко».

Про те, як можна подякувати, зустрівши на вулиці незнайомого військового, розповідає психологиня Любава Казмірчук, котра працює з військовослужбовцями та допомагає бійцям і їхнім родинам у Медичному центрі реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади:

– Військові часто говорять, що їм часом складно чути від родичів, від знайомих десь на вулиці, коли їм дякують вголос. Військові можуть важко це переживати, бо розуміють, якою ціною насправді це дається. Щоразу їм треба навчитися справлятися з цими емоціями.Тому я тут говорила б про вдячність поглядом, вдячність усмішкою. Не уникати зорового контакту, не мати почуття провини, що от стоїть чи йде військовий біля мене, і ми часто можемо зіщулюватися чи відвертатися, – цього не треба робити.

Якщо бачите військового, людину без кінцівок чи з протезуванням, не опускайте очей, не відвертайте обличчя, адже тоді людина буде відчувати себе відторгнутою. А от що можете, то це зробити легкий, але такий важливий та приємний жест, поклавши руку на серце зустрітися поглядом. Ваша шана стане для військового найкращою підтримкою.

Універсальної схеми діалогу не існує. Проте, пам’ятайте: військові – такі самі люди, з такими ж потребами, почуттями, власними межами, до яких потрібно ставитися з повагою. На фронті зовсім інший темп, інші умови життя. І те, до чого вони звикли там, що допомагало вижити в зоні бойових дій, у цивільному житті може бути неефективним або навіть заважати. Щире спілкування, з повагою та поясненнями своїх почуттів чи емоцій, допоможе швидше налагодити контакт та стане найкращою підтримкою, яка необхідна цим мужнім людям.