21 вересня 1941 року в Бабиному Яру фашисти почали масові розстріли  жителів Києва

 Люди йшли, ще не знаючи, що йдуть на смерть. А коли ставало зрозумілим, що їх чекає попереду, вороття не було. Страшна і трагічна сторінка людського життя на планеті Земля. В одній із публікацій доктор історичних наук Юрій Шаповал наводить документальну розповідь члена німецької зондеркоманди 4-а про розстріли 29-30 вересня: «… Відразу після мого прибуття на місце страти я разом з іншими товаришами повинен був відправитися вниз в цей яр … Незабаром до нас по схилах яру були приведені перші євреї. Євреї повинні були лягати обличчям до землі біля стін яру. В яру перебували три групи стрільців, в сукупності близько 12 стрільців. До цих груп по розстрілу одночасно зверху весь час підводили євреїв. Наступні євреї повинні були лягати на трупи раніше розстріляних євреїв. Стрілки стояли за євреями і вбивали їх пострілами в потилицю…»  

Але й повоєнна історія увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру  теж була по-своєму трагічною й героїчною водночас. Вона розкрила боягузтво і пристосуванство одних, самопожертву і благородство інших. Звичайні люди восени 1941 кидалися під німецькі автомати, вириваючи з натовпу приречених дітей. Після війни громадяни виходили під каток репресивної машини, щоб зберегти пам’ять про невинно убієнних.

У величезному урочищі на околиці Києва фашисти знищили, за офіційними підрахунками, понад сто тисяч людей, але інтернаціональна радянська влада вирішила знову принести їх у жертву –  забуттю і безпам’ятству. Мовляв, не варто євреям виставлятися зі своєю «особливою» трагедією.

Логіку «гуманної» комуністичної влади неможливо зрозуміти. Адже у Бабиному Яру розстрілювали,  не сортуючи по обличчах і паспортах, полонених офіцерів-червоноармійців, моряків Дніпровської флотилії, душевнохворих, комуністів-підпільників і підпільників – членів ОУН.

«Буржуазними націоналістами» – чи то українськими, чи то єврейськими – стали Сава Голованівський з поемою «Авраам» і Дмитро Клебанов, автор симфонії «Бабин Яр». Однойменний вірш Євгена Євтушенка на музику поклав Дмитро Шостакович, але твір підлягав забуттю. У московському видавництві «загальмували»  книгу  спогадів киянина Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Замість цього на місці людської трагедії і горя радянська комуністична влада влаштувала звалище. Пізніше схили Бабиного Яру вирішили засипати-замити і побудувати автомобільну розв’язку. Спочатку звели загороджувальну дамбу і по трубах накачували яр відходами-пульпою з подільських цегляних заводів.

Природа жорстоко помстилася безневинним киянам за компартійну бездушність: у березні 1961 року величезний зсув, прорвавши 30-тиметрову дамбу, накрив Куренівку. Чорний мартиролог Бабиного Яру поповнився ще півтора тисячами життів. Але пам’ять і про них теж принесли в жертву безпам’ятству. Яр продовжували засипати, проклавши через нього автодорогу, поступово забудовували околиці.

Проте попіл убитих і спалених стукав у серця людей громадянської мужності. Серед тих, хто вимагав припинити знущання над пам’яттю закатовах у Бабиному Яру, була й українська інтелігенція. 29 вересня 1966 року в Бабиному Яру зібрався неофіційний але численний мітинг. Серед його учасників були  письменники Іван Дзюба та Віктор Некрасов. Перший уже почав «намотувати» історію для майбутнього тюремного ув’язнення, а другий, письменник-фронтовик, ставав на шлях вигнання.

Російськомовний прозаїк, лауреат Сталінської премії за одну із перших правдивих книг про війну «В окопах Сталінграда», киянин Віктор Некрасов був  одним із організаторів мітингу. На його запрошення з Москви приїхали письменники та правозахисники –В.Войнович, Ф.Свєтов, П. Якір. Один із  учасників мітингу Емануїл (Амік) Діамант  серед іншого згадує: «Після Некрасова говорив Іван Дзюба. Тоді це ім’я мало що  говорило. Тільки одиниці читали самвидавську версію його зухвалої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку він у 1965 році відправив у ЦК КПУ. Живу мову Дзюби в той день у Бабиному Яру також вдалося почути дуже небагатьом. Але він записав свою промову, і незабаром вона з’явилася у самвидаві». Прочитайте і вдумайтеся у сказане Іваном Дзюбою півстоліття тому: «…Мовчання багато говорить там, де все, що можна сказати, вже сказано. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано, – тоді мовчання стає спільником неправди і несвободи». «… Бабин Яр – це трагедія всього людства, але відбулася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей». «… Але не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру, ним і не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів».

Борис Антоненко-Давидович, який відбув табірний «університет»,  повідомив, що група українських письменників домоглася заборони антисемітської книги «Іудаїзм без прикрас». На свій страх і ризик мітинг фільмували київські документалісти Гелій Снєгирьов, Рафаїл Нахманович, Едуард Тимлін, які отримали по руках «за самоуправство».

Незважаючи на «кадебістські» репресії і парткомівські проробки, несанкціонований мітинг-реквієм знову зібрали через рік. І тоді влада зрозуміла, що, забороняючи пам’ять про жертви Бабиного Яру, стає спадкоємицею фашистських розстрільних команд. Тому провели офіційний мітинг, заявили про створення пам’ятника, який  відкрили у липні 1976 року: «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру».

Нічого не маю проти пам’ятника-меморіалу, навіть двома руками «за». Але він приклад того, що ніколи важкі плити і величезні камені правильного офіціозу не задушать і не замінять тендітних паростків живої людської пам’яті, яка проростає з праведних сердець. За останні двадцять п’ять років у парку з’явилося чимало нових пам’ятників і знаків. Серед перших – «Менора», що нагадує про трагедію єврейського народу. Пізніше в декількох кроках від неї поставили хрест по розстріляному архімандриту Олександру Вишнякову. Неподалік від радянського меморіалу – дерев’яний хрест розстріляним «оунівцям», серед яких і чудова поетеса Олена Теліга. Поруч з метром «Дорогожичі» встановили зворушливий пам’ятник дітям: поламані, понівечені іграшки на постаменті. Увічнені і жертви Куренівської трагедії. Сьогодні ніхто не влущує людську пам’ять у вузькі придумані чиновницькі рамки.

Я часто ходжу через «Куренівський Гай» – так називається тепер парк, який своєю зеленню накриває основну частину великого урочища . За тиждень до нинішньої,  вже 75 річниці трагедії Бабиного Яру, тут знову навели лад. Переклали паркові доріжки, оновили «Менору», перенесли пам’ятник загиблим дітям на центральну алею. З’явилася кибитка – пам’ятник знищеним ромам. Розставили нові світильники, газони обладнали системою поливу. Але я іноді заходжу в один з куточків парку, біля православного храму. На каменях його фундаменту вибито: «Жертвам геноциду».

На краєчку урвища, до якого ледь дотягуються верхів’ям багатометрові дерева, –  кілька  хрестів і символічні могили. Читаю на хресті підновлену табличку: «І на цьому місці вбивали людей у 1941 році. Господи, упокой їх душі». А раніше – висіла інша: «І тут росстрілювали людей». Вона  мені видавалася  особливо зворушливою через помилку: правильно  «розстрілювали». Людина, яка поставила хрест, розуміла людське горе і по-своєму зберегла пам’ять про безвинні жертви Бабиного Яру. Грамоті його навчило стражденне життя. Віддалік – залишки старого єврейського кладовища. На одному з дерев підвішене попередження: «Увага! Перед вами знаходиться стародавній цвинтар. Не смітіть! Поважайте померлих». Якщо раніше право на пам’ять і повагу до мертвих і загиблих доводилося відвойовувати у держави, то сьогодні про це треба  нагадувати багатьом байдуже-безтурботним городянам.

Кажуть, що велика кількість пам’ятників у Бабиному Яру може призвести до їхньої «конкуренції», до поділу пам’ятей, до громадських протиріч і навіть протистояння. Але якщо нас не об’єднає пам’ять про наших мертвих, про невинні жертви, про замучених дітей, то тоді нам немає чого об’єднуватися!