Другого вечора нового 2022 року у Полтавському академічному музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя ставили «Ніч перед Різдвом». За пів години до вистави зайшов у театр, щоб передати народному артистові Василеві Голубу свою публікацію про бандуру Віталія Яковенка.  

А зустрівшись з маестро, почув про сюрприз, який він підготував цього святкового вечора для глядачів і навіть для своєї партнерки. Дозволив собі змінити… текст Гоголя. У сцені, де козак Чуб залицяється до Солохи, Чуб-Голуб цього вечора зізнаватиметься:

А мені цієї ночі
Сни предивні снили.
Ніби ми з тобою голі
У раю ходили.
Ніби я – Адам безгрішний,
А ти моя Єва.
Та й зірвали ми яблучко
З запретного древа.
А те яблучко спокусне,
Чортове насіння,
Довело нас, Солошенько,
До гріхопадіння.
Тож прийшов я в ніч Різдвяну
Рішить свою муку:
Може, сон цей дійсно віщий
І піде нам в руку?

Я не планував походу до театру, бо й п’єсу бачив не один раз, але спокуса «засвідчити наживо» реакцію глядачів та й самої Солохи на цю інтерпретацію була надто великою. Часу бігти до каси не мав, та й сенсу не було – цілковитий аншлаг. Тому з допомогою Василя Григоровича і помічника режисера, через сцену, в останні хвилини пробрався-таки «зайцем» до глядацької зали. Хоч і довелося простояти першу дію під стіною, не пожалкував аніскільки.

А дотепник Василь Голуб, виявилося, приготував цього вечора сюрпризи не тільки глядачам та Солосі, а й… мені. На початку вистави, там де кум Панас запитує у Чуба, чи не був той перед Новим роком у дяка, чую репліку Василя Григоровича: «Та в якого там дяка, я навіть у самого Титаренка не був!» Річ у тім, що цього року Василь Григорович порушив традицію: не зміг з поважних причин влитися у наше чоловіче товариство, яке багато років поспіль збирається за столом моєї квартири 30 грудня, перед Новим роком. Усі в залі, звісно, крім мене, на цей експромт не зважили.

Але я терпляче очікував, як же зреагує глядач на сцену залицяння Чуба до Солохи (артистки Філатової). Тим паче, що у залі, здається, лишень я один був посвячений у Голубову таємницю. Oчікував недаремне: сцена викликала гомеричним сміх. Голуба переривали оплесками, та й сама Солоха аж плакала від сміху. У кінці свого освічення Василь Григорович трохи спіткнувся на слові, але вийшло це так природно, ніби козак Чуб сам знітився від казаного. Принаймні я так сприйняв і повірив, майже за Станіславським. І дарма після вистави Голуб картав себе за це «спотикання».