Музика – невід’ємна частина нашого життя. Без неї важко уявити повноцінне повсякдення, а особливо – свято. Ми навіть однодумцями приростаємо нерідко саме за нашими музичними вподобаннями.

Однак взаємопроникнення музики і соціуму не завжди було таким глибоким. До появи технологій запису музикою могли насолоджуватися лише суспільні верхи. Для низів була чи не єдина змога розважитися музикою на святах чи на ярмарках. Сприйняття її теж зазнало значних перетворень: від поблажливого, легковажно-зверхнього – до емоційного співпереживання і фанатичного поклоніння.

Але в усі часи, якими б складними вони не були, музика, пісня були знаками доби: єднали епохи, прокладали невидимі містки між поколіннями, берегли традиції народу, додавали їм незрівнянного колориту, живили генетичну пам’ять. Навіть важку повсякденну роботу люди прикрашали співом. Це особливо характеризує українську націю: натруджені жінки повертаються з поля, підтримуючи себе гуртовим співом.

А музика на наших благодатних землях творилася вічно. І того «знащада світу», коли Колядою прославляли народження Дажбога, а літніми купальськими співами прославляли покровителя кохання, шлюбу, продовження роду. І княжої Руси-України, коли
«Боян-бо наш віщий,
Як хотів кому пісню творити,
Розтікався мислю по дереву…»

До слова, оті бояни-піснетворці княжих часів, як свідчить автор легендарного «Слова о полку Ігоревім», «накладали на живі струни віщі персти свої». І першою нашою уявою тих «живих струн», безумовно, будуть питомо слов’янські гуслі. Цей інструмент був винятково щипковим і за концепцією нагадував арфу. Від п’яти до двадцяти струн зазвичай кріпили у трикутному корпусі. Звучання обмежувалося однією нотою. Гуслі порівняно легко виготовляли та й грати на них вчилися недовго. Очевидно, тому цей інструмент був дуже популярним упродовж кількох століть серед слов’янських народів.

Гуслі

Втім не гуслями єдиними. За відченнями видатного арабського письменника та мандрівника Ібн Фадлана можемо стверджувати про те що на теренах Русі були майстри гри на європейській лютні. Цей ренесансний струнно-щипковий інструмент мав гриф, на ньому можна було затискати струни. Отже музикант міг здобути куди ширшу палітру нот. Зазвичай у лютні було вісім струн та овальний корпус.

Лютня

Гуслі, послідовно вдосконалюючись, посприяли створенню бандури. У цьому інструменті з’явився гриф, щоправда, лише для басу. Більшою кількістю струн – від 55 до 65 – бандура творила мелодійне розмаїття. А кобзу можна вважати локальним різновидом вдосконаленої лютні. В неї зберігся гриф та більш класичний спосіб досягнення звуку. Проте не слід вважати, що інструменти протистояли один одному. Вони існували в гармонії та становили собою окремий пласт народної творчості.

Перші згадки про сформоване явище кобзарства датуються XVI століттям. Їх одразу протиставляють лютністам. Вуличні артисти та музиканти з їхнім сатиричним репертуаром, популярним у княжі часи, з появою кобзарів відійшли у минуле. Навіть сакральні образи того часу споряджені символами нової музики. Славетний Козак Мамай завжди тримає при собі кобзу.

Недаремне Іван Франко назвав кобзарів «Гомерами України». Кожен із них знав десятки дум, сотні пісень на всі випадки життя. Згадаймо, для прикладу, Шевченкового «Перебендю», його спів:

То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є.

Сила кобзарського співу, неабияка, ворохобна. Тому-то про кобзарів говорили ледь не як про чаклунів чи відунів вони ж бо мали свою, недоступною для простих смертних мову. Їх шанував народ і боялася влада. Звісно кобзарі не були ані чаклунами, ні віщунами. Вони були, за сучасною термінологією, першими професійними блогерами. Поширювали новини від одного населеного пункту до іншого – найперше про Запорозьку Січ. І своїми неповторними піснями-оповідями, піснями-баладами, думами творили неповторний народний епос, сповнений, кажучи словами Куліша, «віщуванням новим». Недарма Тарас Шевченко назвав свою першу поетичну збірку «Кобзар».

Віктор Лужецький, “Кобзар”.

Кобза та бандура – дві посестри, два символи сакрального мистецтва нашого народу. Ми, на жаль, досі їх плутаємо між собою. У сучасній пресі навіть можна стріти вислів «кобза-бандура». Фахівці, звісно, знають, що це не тотожні інструменти. Кобзу можна вповні назвати праматір’ю струнних інструментів. До наших часів дійшли безліч її реконструкцій, відновлених за зображеннями, свідченнями – від її найдавніших представниць.

Бандура

Тим часом бандуру на межі ХІХ та ХХ століть модернізувала, ускладнила інтелігенція, перетворивши її на «концертний інструмент». У такому вигляді вона усішно дожила і до наших днів.

У XVI столітті на наших теренах з’явився ще одного інструмент, що безпосередньо вплинув на кобзарів: колісна ліра. Струнно-щипковий інструмент вражав своєю конструкцією. Струни розміщувалися всередині дерев’яного корпусу і видавали звук завдяки тертю об кам’яне колесо, яке крутив музикант.

Колісна ліра створювалась для альтернативи складнішій у грі скрипці. Колесо всередині як нескінчений смичок: обертаючись без упину, забезпечує чистий і рівний звук. Перші прототипи колісної ліри з’явились ще в середні віки, проте громіздкий інструмент вимагав роботи одразу двох музикантів. Один мав крутити колесо, а інших натискати на клавіші. Знадобилось декілька століть, поки інструмент не набув звичного нині вигляду. Потрапивши до України, колісна ліра швидко стала популярною. Породивши окрему професію лірника. Навчання лірництва у кобзарських цехах займало близько двох років. Для порівняння: кобзу повноцінно освоювали за п’ять літ.

Колісна ліра

На відміну від своїх європейських колег – бардів, трубадурів, менестрелів, вагантів та інших, кобзарі та лірники не зникли із завершенням своєї епохи, а зуміли протриматись аж до ХХ століття. Яким чином? Організованістю. Митці об’єднувалися у цехи, схожі на середньовічні, мали власні гільдії, зі званнями, ієрархією, законами та професійними термінами. Вони діяли як організована сила, що захищала свої інтереси та зберігала традиції.

Кобзар і малий поводир

Загальновідомий факт, що справжній кобзар мав бути незрячим. Того, хто вдавав сліпого, могли легко побити та позбавити кобзи. Старцівство було ледь не єдиною професійною галуззю, яка забезпечувала хліб насущний людям з обмеженими можливостями. Часто батьки самотужки віддавали дитину з вадами зору в кобзарські школи, за немалу платню. Комерційну складову тогочасного кобзарства та лірництва чомусь не прийнято оцінювати. А дарма: вона теж могла б додати нових граней для історичного висвітлення цього унікального соціального явища України. Організованість кобзарства, його тісний зв’язок з народом – один із чільних факторів збереження традиції українських музик.

А елементи унікального кобзарського жаргону живуть і нині. Природною складовою мови сучасних музикантів та багатьох субкультур. Так, наприклад слово «лабати», яке означає недбалу гру, вигадали саме кобзарі. «Збирати манатки» – теж кобзарський вислів, із тим же значенням. Навіть підліткове «кльово» – теж видозмінений сленг наших пращурів.

Думи, пісні, речитативи, награвання – цей творчий спадок залишили нам наші геніальні «гомери». А ще – нетлінні традиції доносити людям правду. Тому кобзарі та бандуристи є музичними символами українського сьогодення. Без них уже важко уявити навіть концерти класичної чи й рок-музики, не кажу вже про виступи фольклорних колективів та гуртів. Іншим європейським народам залишається нам лише заздрити. Закордонні поціновувачі старовинної музики вимушені навчатись самотужки, а в Україні щороку відновлені кобзарські школи дають путівки у мистецький світ десяткам нових музикантів. Серед популярних гуртів – «Хорея козацька» під орудою Тараса Компаніченка, а серед молоді багато фанатів гурту «Шпилясті кобзарі». Як тут знову не згадати Шевченкові пророчі слова:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине!
От де, люде, наша слава,
Слава України!