Про Другу світову війну вивчали в школі на уроках історії, слухали розповіді стареньких ветеранів і дітей війни. Хтось читав книжки та дивився старі фільми. Та це лише дещиця інформації про те жахіття, яке пережили мільйони людей. Але чому не хочемо знати більше?

Режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко та сценарист Тарас Лазера презентували столичним шанувальникам кіно свій документальний фільм «Рубіж. Грубешівська операція». Про спільну боротьбу українських та польських повстанців проти нацистів і комуністів під час та після Другої світової війни.

Рубіж між Польщею і Україною. Рубіж, який у ті роки мінявся часто, краючи і перекроюючи території нерідко попри бажання двох народів. Та й теперішнє місто Грубешів, де відбуваються події з фільму, на мапах XVII—XVIII ст. і до 1802 р. мало красномовну назву Рубешів.

Саме в цьому порубіжному місті відбулась одна з вирішальних військових операцій, що мала зірвати акцію з примусового переселення жителів. На жаль, сьогодні про цей своєрідний маніфест співпраці українського і польського підпілля у борні проти комуністичної влади майже не згадують.

На прем’єрі в Києві – аншлаг. Під час перегляду в залі німа тиша. Майже годину, усі п’ятдесят дві хвилини, затамувавши дихання, глядачі відкривали для себе маловідомі сторінки українсько-польської історії.

– До початку роботи над проектом майже нічого не знала про ті історичні події, – зізнається Олеся Моргунець-Ісаєнко. – А взялася до цієї праці з думкою: якщо цікаво мені, то зацікавить і інших.

Наріжними для творення фільму стали спогади командира УПА Євгена Штендери та польського учасника операції, командира Армії Крайової Мар’яна Голембйовського.

– Чи показували фільм Євгенові Штендері? – запитую пані Оксану.

– Так, він бачив цей фільм. Декілька тижнів тому стрічки показували в Торонто, у пансіонаті, де він мешкає.

– Довідалися про його враження?

– Пан Євген плакав, згадуючи пережите, але мені здалося, він не до кінця зміг все побачене на екрані «схопити», адже ми робили фільм для сучасного глядача. Думаю, людям похилого віку важко сприймати такі великі обсяги інформації. Ми ставили перед собою завдання донести ті події до підлітків, бо дорослим доводити вже нема жодного сенсу: їх усе одно не переконаєш. Мені запропонували ідею, я запросила Тараса як сценариста. І ми разом думали як у художній формі перенести на екран зібраний Тарасом матеріал. Було складно. Історики відмовляли нам у співпраці. Сприймали нас не дуже серйозно: мовляв, такі собі дівчинка та хлопчик. Нині плануємо зняти новий фільм, про саму депортацію. У такій же стилістиці, наче другу серію, але в іншому, вже кінематографічному, а не телевізійному форматі, щоб стрічку можна було демонструвати в кінотеатрах.

– Яка реакція поляків на цей фільм ?

– У Польщі кожен твір, де тільки згадується УПА, розглядають під лупою. А тим паче фільми, в яких українські повстанці якимось чином прирівнюються до вояків Армії Крайової. Таке нині в Польщі взагалі неприпустимо. Принаймні з точки зору політиків. Тому там покази нам не вдалися на тому рівні, на якому хотіли. Проте приблизно два тижні тому у Варшаві проходив фестиваль «Україна», і ми дуже щасливі, що наше посольство посприяло, щоб фільм таки показали у Польщі.

Утім, коли ми зверталися до польської сторони – і через Посольство України в Республіці Польща, і безпосередньо через його радника пана Миколу Ярмолюка, який провів колосальну роботу, – то складалося враження, що впираємося у стіну. Навіть у самому Грубешові новообрана міська керівниця проігнорувала абсолютно всі наші запити. Натомість попередній очільник дозволив нам провести усі зйомки, познайомив з місцевим істориком, який нам дуже допоміг. У своїй роботі прагнули бути максимально об’єктивними і неупередженими. Звісно, що це неможливо: як українці ми, можливо, й перехиляємося на нашу сторону. Але намагалися і польську сторону показати максимально об’єктивно. Тобто усе те, що вони чинили з українцями, і все те, що українська сторона чинила з ними, старалися показати без смакування та емоційного пресингу.