В поезії «Моя родословная» Алєксандр Пушкін з погордою і зневагою пише, що його предок «не пел с придворними дьячками, в князья не прыгал из хохлов», а далі: «Я, слава богу, мещанин». Схоже, Алєксандр Сєргєєвіч удавав чи то скромного, чи соромливого, бо ж йому самому, «потомкові арапа Пєтра Вєлікого», вдалося стрибнути в князі першого поета Росії і навіть «сонця російської поезії», за висловом редактора і видавця Андрєя Краєвского. І хтось уже тоді міг би запитати «сонце»: то чому ж українець не здатен стати князем, а ефіоп легко доскочив до звання генерал-аншефа, як його предок Абрам Ганнібал?

До слова, дружина Пушкіна Наталія Гончарова доводилася праправнучкою гетьманові України Петрові Дорошенку (1627–1698), який після невдалих спроб об’єднати Україну був в’ятським воєводою і помер у селі Ярополче під Москвою.

А хто ж вони ті, кому Пушкін так нарочито-скромно протиставляє себе, «міщанина»?

Перший – Олексій Розумовський (1709–1771), який з простого (а чи справді простого?) козака став фаворитом цариці Єлизавети Петрівни, графом, генерал-фельдмаршалом і навіть… її таємним чоловіком! Повінчаним церквою! А його брат Кирило (1728–1803) отримав освіту в університетах Європи, був останнім гетьманом України, президентом Петербургської академії наук, генерал-фельдмаршалом.

Другий – Олександр Безбородько (1747–1799), представник українського козацько-старшинського роду з міста Глухова, державний діяч, дипломат, канцлер Російської імперії (вищий за тих часів ранг), граф російський і Священної Римської імперії, «свєтлейшій князь». Його зображення – серед 108-ми видатних діячів Росії на новгородському монументі «Тисячоліття Росії», відкритому 1862 року. В пам’ять про нього засновано престижний за освітнім рівнем Ніжинський ліцей, в якому навчались Микола Гоголь, Леонід Глібов, Євген Гребінка. Граф Ілля Безбородько (1756–1815), брат Олександра, також був російським державним діячем, сенатором. Відзначився при штурмі Ізмаїла, нагороджений золотою шпагою з діамантами і написом «За хоробрість», ушанований званням генерала.

А який потужний життєдайний струмінь української крові влилося у родовід багатьох знаних і шанованих в Росії! Тих, хто творив російську політику, економіку, науку, культуру.

Згадаймо Олену Глинську (1508–1538), дружину Васілія ІІІ, велику московську княгиню і матір Івана IV (Грозного), регентку при малолітньому царевичі. Спадкоємицю знатних родів русинів-українців і хрещених татар-ординців, дочку князя Василя Львовича Глинського. По чоловічій лінії Олена – онука Мансура Кията, старшого сина золотоординського темника (намісника) Мамая, та дочки 12-го хана Золотої Орди Більзебека. Іван Олександрович Глинський (згадується в 1398 р.) був одружений з донькою князя Данила Острозького Анастасією. Володіння Глинських займали велику територію на сході Литовсько-Руської держави. Про князів Глинських нагадує назва села Глинськ у Полтавській області та подібні топоніми на Сумщині.

(Принагідно слід згадати про татарську, а точніше кримськотатарську гілку родоводу Петра І. Його мати Наталія Кирилівна Наришкіна – нащадок кримського татарина Мордка Кубрата на прізвисько Нариш чи Наришко, що прибув до Москви 1465 року. Його онук Ісаак першим носив прізвище Наришкін).

Широко відомий козацько-старшинський рід Кочубеїв. Граф, князь Віктор Кочубей (1768–1834) був державним діячем і дипломатом: у 1798–1801 роки – віцеканцлером, у 1802–1807 і 1819–1823 роки – міністром внутрішніх справ, а з 1827 року – головою Державної ради і Комітету міністрів Російської імперії.

Вихідці з українського шляхетського роду – брати Андрій та Іван Гудовичі. Андрій (1731-1808) – генерал-ад’ютант імператора Пєтра ІІІ, генерал-аншеф при імператриці Єкатерінє ІІ, Іван (1741-1820) – генерал-фельдмаршал, граф, отримав блискучу освіту в університетах Кенігзберга, Галле і Лейпцига.

Найвищі титули й нагороди Російської імперії отримав Іван Паскевич (1782 – 1856), полтавець, виходець з давнього українського шляхетського роду. За перемоги в російсько-іранській і російсько-турецьких війнах як головнокомандувач армії сподобився титулу графа Ериванського, а за придушення польського повстання 1831 року – ще й титулу князя Варшавського, 1 мільйона рублів нагороди і посади намісника Царства Польського. Згодом за придушення революції в Угорщині 1849 року австрійський імператор і прусський король «пожалували» Паскевичу ще й чини австрійського і прусського фельдмаршалів. Ясна річ, з погляду історичної вічності ми не можемо вважати ці діяння Паскевича ані прогресивними, ані гідними шани.

Представник старшинсько-шляхетського роду Михайло Милорадович (1771–1825) – воєначальник російської армії, генерал, граф, учасник кількох воєн, зокрема 1812 року. З 1818 року – військовий губернатор Санкт-Петербурга, член Державної ради й Комітету міністрів. 26 грудня 1825 р. смертельно поранений декабристом П. Каховським на Сенатській площі російської столиці.

Мали українське походження і деякі знакові декабристи. Згадаймо трьох братів Мурав’йових-Апостолів: Іполита, Матвія і Сергія. Третього, Сергія, республіканця, противника кріпацтва, одного з організаторів повстання на Сенатській площі, разом чотирма товаришами за наказом імператора Ніколая І стратили, повісивши на кронверкові Петропавлівської фортеці. Сумно, що родовий палац Мурав’йових-Апостолів у селі Хомутці поблизу Миргорода за останні десятиріччя перетворився на руїну.

А пріснопам’ятний Гнат Галаган (?–1748). Чигиринський полковник, який переметнувся від Івана Мазепи до Пєтра І, ще й допоміг його війську 25 травня 1709 року захопити і зруйнувати Запорозьку Січ. Увійшов в історію як зрадник, кар’єрист і здирник, проклятий запорожцями до сьомого коліна. Його нащадок Григорій Галаган (1819-1888) обіймав відповідальні урядові посади, а з 1882 року був членом Державної ради. Прославився меценатством: його ініціативою й коштом в Україні відкрито багато народних шкіл, а в Прилуках – гімназію. 1871 року в пам’ять про померлого сина заснував у Києві приватний навчальний заклад Колегію Павла Галагана. Смерть сина Павла поставила крапку на родові Галаганів. Кажуть, Павло якраз і був представником сьомого коліна роду після Гната Галагана.

Перший імператор Росії, вже згаданий «Пьотр Велікій» тримав при дворі цілу громаду українських науковців, богословів і священників. Серед них і Феофана Прокоповича – філософа, історика, письменника, богослова, церковного і релігійного діяча. Він закінчив Києво-Могилянський колегіум, продовжив навчання в польських закладах і Римському колегіумі. 1716 року за вимогу «государя» прибув до Санкт-Петербурга. Став найближчим його радником з питань церкви, освіти, культури, науки, права та ін. Під його керівництвом реформовано Російську православну церкву. За його порадою Пьотр І в 1709 році перейменував Московію на Росію. Серед численних діячів культури, мистецтва й літератури українського походження особливо знані Федір Достоєвський, Микола Гоголь, Антон Чехов, Володимир Маяковський.

Про всесвітньо відомого Миколу Гоголя стільки написано і сказано, як мало про кого у світі. В гоголівському надбанні, що стало узаконеною скарбницею нової російської літератури, ота чужа Московії «українськість» настільки помітна, що один із тогочасних російських філософів Ніколай Фьодоров назвав Гоголя «иностанцем, пишущим о России».

У листі до Михайла Максимовича 9 листопада 1833 року Гоголь писав: «Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украины…» А в грудні 1833 року він ділиться із тими-таки адресатом: «Я тоже думал: туда, туда! В Киев, в древний, прекрасный Киев! Он наш, он не их…»

Нині чимало охочих кинути у минуле докором: творець «Тараса Бульби», мовляв, у фінальній сцені вихваляє російський царизм – «Поднимается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» А в заключних рядках I тому «Мертвих душ» поняття «Росія» підміняє «Русью», яка «бойкой необгонимой тройкой несется», «и, косясь, постараниваются и дают ей дорогу другие народы и государства».

У середині 1970-х доля звела мене в готельному номері Москви з сусідом-постояльцем. Звали його Петром Васильовичем. Ми якось швидко сповнилися довірою один до одного, говорили дуже відверто. Петро Васильович розповів, що воював в УПА, відбув ув’язнення в таборах без права повертатися в Україну. Втім отримав вищу освіту і навіть викладав у Карагандинському політехнічному інституті. В нього не було одного ока – результат поранення. Розмовляли про Україну, Полтаву, Гоголя. Пригадую, Петро Васильович категорично заявив: «Гоголь махав серпом на чужій ниві!» Я пробував заперечити риторичним запитанням: «А чи краще було б, якби Гоголя взагалі не було – ні такого, ні іншого?» Та переконати співрозмовника, здається, не зумів.

Все життя Гоголь безупинно боровся… з Гоголем. Із суперечностями, які його терзали. Але це ніяк не применшує світового значення його генія. Роль і місце Гоголя французький письменник і літературний критик Анрі Труайя визначив так: «В очах західного читача двома стовпами російської літератури є Ф.М. Достоєвський і Л.М. Толстой; в очах російського читача обидва вони знаходяться в тіні невисокого зросту людини з довгим носом, пташиним поглядом і саркастичною посмішкою. Ця людина є, можливо, найбільш екстраординарним генієм-самородком, якого коли-небудь знав світ».

Антон Чехов (1860–1904). Російський письменник українського походження, один із найвідоміших драматургів світу, реформатор театру. Його твори звучать 100 мовами світу. Сам Чехов писав: «Я родился в живописном украинском городе Таганроге». І зізнавався жартома: «Я ленивый хохол…» Це при тому, що за 25 років творчості дав світові понад 300 різноманітних творів: оповідань, повістей, п’єс! В анкеті під час перепису населення вказав свою національність як «малорос». 1902 року, розмовляючи в Ялті з Горьким і Б. Лазаревським, зізнавався: «Я настоящий малорос, я в детстве не говорил иначе, как по–малороссийски». Відвідував Україну, побував, зокрема на Полтавщині – у Хомутці, Сорочинцях, Миргороді, Веприку.

Символ молодої радянської літератури Володимир Маяковський (1893-1930) з гордістю писав: «Я не из кацапов-разинь: Я дедом – казак, другим – сечевик…» Прапрадід поета Кирило Маяковський служив у містечку Бериславі Херсонської губернії, а прадід Костянтин перебрався до Грузії. Його син Костянтин Костянтинович (дід поета) одружився з Єфросинією Йосипівною Данилевською, двоюрідною сестрою письменника Г.П. Данилевського. Родоначальником Данилевських був козак Данило – виходець із Поділля. Попутно відзначимо, що через Данилевських Володимир Маяковський був родичем Пушкіна й Гоголя. Дід поета по матері – Олексій Іванович Павленко, українець, родом із Харківської губернії, служив на Кубані. А його дружина Євдокія Никанорівна родом з кубанської станиці Терновської. Так з’єдналися в роду Маяковського січовики й козаки! В московському музеї письменника експозицію традиційно відкривала запорозька шабля котрогось із предків з вигравіюваним написом. Принаймні так було в 1970-х, а як нині, не знаю.

Тільки з голосу козацького крові можна було написати вірш «Долг Украине» (1926р.), в якому Маяковський гучно заявив: «Говорю себе:/ товарищ москаль,/ на Украину/ шуток не скаль./ Разучите/ эту мову/ на знаменах –/ лексиконах алых, – / эта мова/ величава и проста:/ “Чуешь, сурмызагралы,/ час расплаты настав…”/ Развеможет быть/ забреханней/ да/ тише/ слова/ поистасканного/ «Слышишь»?!/ Я/ немало слов придумал вам,/ взвешивая их,/ одно хочу лишь, –/ чтобы стали/ всех/ моих/ стихов слова/ полновесными,/ как слово “чуешь”». Цього ж таки року у вірші «Сергею Есенину» Маяковський з жалем про його самогубство, але і з докором написав: «Вы ж/ такое/ загибать умели…» А наприкінці: «В этой жизни/ помереть/ не трудно./ Сделать жизнь/ значительно трудней». На жаль, сталінська система довела і самого Маяковського до такої ж трагічної розв’язки в 1930 році.

У різних галузях науки і техніки прославились вчені Василь Каразін, Олександр Можайський, Михайло Остроградський, Микола Міклухо-Маклай Володимир Вернадський, Микола Скліфосовський, Ігор Сікорський, Степан Тимошенко, Дмитро Іваненко, Микола Бердяєв, Олександр Богомолець, Петро Капиця. (Для тих, хто сумнівається в українському походженні останнього, слово «капиця» означає частину ціпа, яким обмолочували збіжжя в давнину. Автор ще застав таку «технологію» в 1950-60-х рр.)

Піонерамиу розвитку ракетної, а пізніше космічної техніки Росії, а згодом СРСР були Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Володимир Челомей, Валентин Глушко, Михайло Янгель, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов.

Юрій Кондратюк (справжнє ім’я Олександр Шаргей) народився 1897 року в Полтаві. Слово «шаргей» арамійського походження, аналог імені Меїр на івриті – «світоч». Дід Бендит (Бенедикт) Срульович Шаргей родом з міста Тільзіт Ковненської губернії (нині Совєтськ Калінінградської обл. РФ). Бабуся Фрідріха Айзиківна Розенфельд – дочка полтавського власника свічного заводику (мав лишень одного робітника). Батько Ігнатій Бенедиктович. Мати Людмила Львівна Шліппенбах походила з роду шведського генерала барона Шліппенбаха, датчанина за національністю, який здався в полон росіянам під час Полтавської битви 1709 року.

У 1929 році Юрій Кондратюк видав своїм коштом у Новосибірську книжку «Завоювання міжпланетних просторів». Положення цієї роботи використали в міру розвитку космонавтики, зокрема, американці при реалізації програми «Аполло»: здійснили політ на Місяць «трасою Кондратюка». На космодромі мису Канаверал (Флорида, США) встановлено бюст Кондратюка, його іменем названий один із кратерів на зворотньому боці Місяця й астероїд.

Сорок сім років я викладав у виші, який нині називається «Національний університет “Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка”». У Полтаві є вулиця Юрія Кондратюка.

Сергій Корольов (1907, Житомир – 1966, Москва) – вчений, конструктор ракетно-космічних систем, академік АН СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці. 1937 року за сфабрикованим звинуваченням став мучеником ГУЛАГу. На шість років. Дивом урятувався: у розпал війни режим згадав про талановитого конструктора. Під його керівництвом творилися ракетно-космічні системи, завдячуючи яким втілено запуски штучних супутників Землі і Сонця, польоти автоматичних міжпланетних станцій до Місяця, Венери, Марса, м’яку посадку на поверхню Місяця. І той історичний політ у космос Юрія Гагаріна (1961 р.), і вихід у космічний простір Алєксєя Лєонова (1965 р). Корольова справедливо називають батьком космонавтики. А він потомок українських козаків, його дід Микола Якович Фурса числився козаком Ніжинського полку. Сам Сергій Корольов при вступі у КПІ 1924 року вказав у документах національність «українець».

Українське походження мають чимало більшовицьких та радянських діячів. Серед них горезвісний Лазар Каганович (народився у селі Кабани Київської обл.). Сталінський сатрап, один з організаторів Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. Його віза стоїть на списках 36 тисяч людей, засуджених до страти в 1937-1939 рр. Сам людожер помер у Москві в 1991 році на 98-му році життя. Україна породила Анатолія Луначарського (м. Полтава), Лева Троцького (Бронштейна) (с. Янівка на Херсонщині), Мойсея Урицького (м. Черкаси), Григорія Зінов’єва (Апфельбаума) (м. Єлисаветград, нині м. Кропивницький) та ін.

Українського походження був лідер партії й СРСР у 1953-1964 рр. Микита Хрущов – родом з російського-українсько пограниччя Курщини. (В російській мові немає слова «хрущ», а є «майскій жук.). І Леонід Брежнєв – наступник Хрущова (м. Кам’янське), і голова Президії ВР СРСР Микола Підгорний (м. Карлівка Полтавської обл.), і Микола Тихонов, голова Ради міністрів СРСР у 1980-1985 рр. (м. Харків), і Микола Рижков (с. Диліївка Донецької обл.), з 1985 р. і до розвалу Союзу голова Ради міністрів СРСР.

Генеральний секретар ЦК КПРС, перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов народився 1931 році у Ставропольському краї, але його предки українського походження, з Чернігівської губернії. Торік він відзначив своє 90-річчя.

Значна кількість військових діячів радянської доби мали українське родове коріння. Маршали Радянського Союзу Григорій Кулик, Клим Ворошилов, Семен Будьонний, Семен Тимошенко, Родіон Малиновський, Павло Батицький, Андрій Єрьоменко, Петро Кошовий, Андрій Гречко, Сергій Соколов; маршали родів військ Павло Рибалко, Яків Федоренко, Іван Кожедуб, Володимир Судець, Сергій Руденко, Микола Скрипко, Юхим Бойчук, Віктор Харченко; адмірал Флоту Сергій Горшков. Іван Кожедуб, найрезультативніший льотчик-винищувач авіації Союзників, здобув у повітряних боях Другої світової 64 перемоги і три зірки Героя Радянського Союзу. Маршал Григорій Кулик неодноразово репресований, з пониженням у званні до генерал-майора та з позбавленням звання Героя Радянського Союзу. Зрештою розстріляний у 1950 році і реабілітований у 1957-му з відновленням у званні.

Це українець Олексій Берест (1921-1970) встановив Прапор Перемоги на даху Рейхстагу 30 квітня 1945 року. А потім особисто вів переговори з залишками гарнізону Рейхстагу, примушуючи їх до капітуляції.

Це українець Кузьма Дерев’янко (1904-1954), генерал-лейтенант, який вільно володів японською та англійською мовами, 2 вересня 1945 року від імені Радянського Верховного Головнокомандування підписав на борту американського лінкора «Міссурі» у Токійській затоці Акт про капітуляцію Японії.

Після розпаду «єдиного, могучого Советского Союза» в Російській Федерації залишається значна кількість діячів українського походження. Чимало їх у політиці.

Українську гілку в родоводі мав відомий політик Анатолій Собчак. У 2000 році він став довіреною особою свого колишнього підлеглого по мерії Санкт-Петербурга Владіміра Путіна, на якого російська «еліта» зробила ставку у президентських перегонах. Дав настанову: «Володя! Нє бронзовєй!» Куди там! Того ж таки року Собчак раптово віддав Богу душу, а його «Володя» виродився і імперського фюрера Путлера.

Євген Примаков (1929-2015), радянський і російський політолог, політик, державний діяч, народився у Києві. Прізвище його батька Фількенштейн, матері – Кіршенблат. Є версія, що своє прізвище Примаков запозичив з українського слова «приймак». Був третім головою уряду РФ, другим міністром закордонних справ РФ. У 2004 році став кавалером українського ордена князя Ярослава Мудрого.

Дмитро Козак (народився 1958 р.), колишній заступник голови уряду РФ, а нині заступник голови адміністрації президента РФ, був «Мітя КозАк», як називають свого земляка мешканці с. Бандурове Кіровоградської області. Нині він один з найближчих соратників Путіна, головний перемовник від Москви щодо війни на Донбасі. У квітні 2021 року заявляв, що Росія знищить Україну. І погрожував: якщо, мовляв, Київ розв’яже бойові дії на Донбасі, це буде початком кінця України.

Владімір Жіріновскій, одіозний російський політик. Ні, він не українець, свят-свят! Свою національність він колись визначив так: «Мама русская, а папа юріст». Сумновідомий своїми вкрай агресивними, ба й неадекватними з точки зору психіатрії антиукраїнськими висловлюваннями. І хоча він народився в Алма-Аті, його батько походить із Костополя Рівненської області. У 2010 році Жиріновський вимагав від влади України повернути йому фабрику в цьому місті, яка нібито належала його діду Іцхаку Едельштейну. А нещодавно волав до Путіна нанести удар по Україні саме в новорічну ніч. Та що там Україна – з трибуни Держдуми «Жирік» сатанів: Росії треба захоплювати всю Європу, бо вони там, мовляв, ніколи по-справжньому не воювали.

Є ще у цьому серпентарії політичної «еліти» Кремля Валентина Матвієнко, родом із м. Шепетівки Хмельницької області. Це ж під її головуванням Рада Федерації дала дозвіл Путіну ввести війська на територію України. За ці дії Євроспільнота застосувала до Матвієнко міжнародні санкції – їй заборонено в’їзд до країн ЄС, там заморожено всі її активи. А місто Сміла на Черкащині явило Росії Володимира Мединського, нинішнього міністра культури РФ, заклятого українофоба та маніпулятора історичними фактами. Народився у м. Сміла Черкаської області. Ще одна малороска переймається відродженням СРСР в «єго іконних гранітах» – Ірина Ярова, уродженка м. Макіївки на Донеччині, депутатка Держдуми РФ, одна із тих, яка хвацько віддрейфувала з табору так званої демократичної опозиції у табір путінських підспівувачів, за що отримала славу кон’юнктурниці і людини без принципів. А посланець м. Запоріжжя Сергій Глазьев – радник Путіна з питань регіональної економічної інтеграції в 2012-2019 рр., міністр в Євразійській економічній комісії. Це він на початку червня 2014 року запропонував своєму фюреру завдати превентивного удару по українській армії – «щоб не дати їй зміцніти».

У міністра оборони РФ Сергія Шойгу мати українського походження – її предки з Луганської області. Там же у місті Стаханов (нині Кадіївка) Луганської області 1960 року п’ятилітнього Шойгу охрестили у православній церкві.

Є українці і серед відомих російських політиків – противників путінського режиму. Григорій Явлінський (нар. у Львові 1952 року), багатолітній лідер партії «Яблуко», критикував анексію Криму, виступав за звільнення з російського табору українського політв’язня Олега Сенцова. Нещодавно підписав заяву російської інтелігенції проти війни з Україною. Опозиційного політика Олексія Навального (нар. 1976 р.) інколи називають головним опонентом Путіна. Батько Олексія із села Залісся Київської обл. Дитиною Олексій майже щоліта приїздив до родичів. Після аварії на ЧАЕС мешканців Залісся переселили в безпечну зону, в село Нове Залісся. Нині в ньому проживає 11 Навальних. Спецслужби Росії організували замах на політика – була спроба отруїти. Зараз він в’язень, оголошений терористом та екстремістом. Втім щодо України Навальний поділяє імперіалістичні апетити Путіна.

А загалом російських діячів українського походження автор цікавої роботи з однойменною назвою Анатолій Ткаченко налічує близько 1400 – за 337 років, з 1654-го по 1991. Цей довідник вийшов у видавництві «Арістей» 2005 року.

Закономірно, що в умовах бездержавності, коли Україна була частиною царської, а згодом радянської імперії, чимало українців реалізовували себе в метрополії. Об’єктивно вони розбудовували і зміцнювали імперію. Частина з них, утім, не втратила свою ідентичність, зберігала лояльне ставлення до Батьківщини – України. Інші ж не просто «махали серпом на чужій ниві», а зрікалися свого роду та люто шкодили своїй вітчизні. Останні два десятиліття лише загострили в цьому середовищі синдром манкурта: наші кремлівські яничари вже розмахують у бік України, яка дала їм життя, бомбами й ракетами. І в унісон кремлівських яструбів накликають війну і люту смерть на своїх родаків, на землю предків.

Це їх, безродьків, майже два століття тому гнівно таврував Шевченко: «Раби, подножки, грязь Москви…» Наче наше з вами «время люте» поглядом пропік.