Так називалася книжка Миколи Вінграновського, яка вийшла 1984 року в письменницькому видавництві. За обсягом — усього 62 сторінки. Анотація, якою презентувалася кожна книжка для читача і якою, немов бронежилетом, захищалася від ймовірних ударів ідеологічних церберів, тут украй куца: «Поезія Миколи Вінграновського глибоко правдива і конкретна, найтонші інтимні мелодії органічно вплітаються у вірші високого громадянського звучання».

І все. І жодного слова на зразок «поет оспівує людей праці чи й саму працю», або «любов до Вітчизни», чи готовність боротися за «світле майбутнє»… Адже саме такі стандартні супроводи відкривали в часи навіть найкращі справді талановиті книжки.

А ось «високе громадянське звучання» у самій збірці не густо, а таки проривалося, як у вірші «В Орську»:

Прийшла з неволі Україна
Й тебе на волю повела…

Тримаю в руках цю книжечку, через 35 років після випуску. Читаю і перечитую вже вкотре Миколині поезії і радію, що і я, хай навіть адміністративним помахом, але причетний до її з’яви у світ. Як директор видавництва. Бо ж поставили до тематичного плану випуску, ще не маючи рукопису.  Згодом автор дещо таки приніс. На порозі — літо: де ти знайдеш його? Кіношні справи та пов’язані з ними поїздки, просто мандрівки, які вабили поета. І все ж натрапив якось на Миколу Степановича. «Не пишеться», — каже. —  «Тоді видамо те, що є». —  «Роби, як хочеш», — махнув рукою, усміхаючись. Мабуть, не повірив у мою «погрозу».

Тим часом я вже з досвіду переконався, що Вінграновський не належить до тих, хто не знає зупину у віршуванні. Адже між поетичним первістком Миколи, збіркою «Атомні прелюди» (1962), і наступною книжкою «Сто поезій» (1967) минуло п’ять років. А книжка під назвою «На срібнім березі», випущена видавництвом «Молодь» 1978 року (коли я працював у ньому головним редактором), була за обсягом по суті збірочкою, на яку з труднощами «стяглися» автор і видавці. Тож розраховувати на щедрий поетичний урожай, готуючи нове видання, не доводилося. І справді, в рукописі мали лише три «свіжі» поезії, написані того ж таки 1983-го. Решта — по два-три, від сили п’ять віршів — з чотирьох попередніх років, а поезії «Поїхали на Сквиру…» та «До себе» притягли аж з 1970 і 1968 років. І в підсумку — двадцять віршів.

Але ідея видати стільки, скільки є, засіла в мені всерйоз. Справді-бо, якщо була книжка «Сто поезій», то чому не може бути «Двадцять»? Звичайно ж, оминувши «математичну» назву. Тим паче, що витік інформації з видавництва в авторське середовище був стовідсотковий. І тільки-но «вилетить» з плану Вінграновський, уже через годину об’явиться десять претендентів, чиї товстелезні рукописи «чекають черги».

Та головне — не втратити Вінграновського. Тож зібрав причетних до підготовки книжки і розпорядився випускати те, що є. А підібралося трійко працівників професійно високої кваліфікації і залюблених у свою справу. Ляля Рубан, сама поетеса і як редактор особливо чутлива до нестандартного поетичного слова. Неля М’ясковська, головний художник, тож побачила в цій збірці простір для творчого пошуку і нестандартних рішень. І Лариса Соловйова, яка завідувала виробничим відділом і мала авторитет у поліграфістів. Тож і друкарню вибрали, яка спеціалізувалася на виготовленні сувенірних видань.

На початку липня 1983 року рукопис підготовлено для роботи поліграфістів. Буде всього 62 сторінки, по 6–8, від сили 10 рядків на сторінці. На одинадцяти (з цих 62-х) сторінках — малюнки в тональність із поезіями, нестандартний шрифт. І два варіанти «одяганки»: м’яка (паперова) оправа, і тверда палітурка у тканій (під полотно) обгортці. А формат ніби й стандартний, але «перевернутий» на 90°. Коли висота стає шириною.

Книжка вийшла тиражем 16 тисяч примірників, коли я вже працював у видавництві «Дніпро». Але для мене вона була і залишається святом. Для автора і читачів — теж.

«Дивовижна оця невеличка книжечка — остання збірка Миколи Вінграновського «Губами теплими і оком золотим» (1984), — напише невдовзі Іван Дзюба, — в ній на кожній маленькій «діляночці» буття стільки й предметної реальності, і химерії, і казки, і доброї витівки, і гумору, і затамованої жури: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія…»

* * *

До речі, моя видавнича одіссея зводила мене з Миколою Вінграновським і в 70-х роках (як згадано вище), коли готувалася і виходила в «Молоді» його поетична збірка «На срібнім березі» (1978), а мені судилося бути головним редактором тієї «Молоді». Хоча опікував книжку Валерій Гужва, який був і вдатним редактором у ранзі заступника головного, і талановитим лоцманом, аби провести видання між порогами, які вибудовувала всюдисуща цензура. Мав я щастя як директор видавництва «Дніпро» благословляти на вихід у світ солідну збірку «Вибрані твори» (готувалася 1985-го, вийшла 1986 року — до 50-річчя письменника). Редагував її Петро Перебийніс, не будучи в штаті, а передмову написав Іван Дзюба. Наклад — 10 тисяч примірників. Пристойне, як на ті часи, поліграфічне виконання (та ж книжкова фабрика «Жовтень»). Своєрідний «творчий супровід» мені Микола Степанович замислив і наприкінці 80-х рр., коли я знову опинився у видавництві «Радянський письменник». Тоді він подав заявку, щоби включили до тематичного плану випуску літератури його роман «Северин Наливайко». Звичайно ж, видавництво підтримало таку ініціативу: чекаємо рукопис. Та не дочекалися — автор письмово попередив, що рукопис до нас не подаватиме. Питаю: чому? Не хочу, відповів, штовхатися між письменниками в Спілці. Тож видасть «Веселка» — і легше з тиражем буде.

«Перехопив» такого автора, вочевидь, Ярема Гоян, щойно ставши директором «Веселки». Й аргументи мав солідні, адже Вінграновський здобув великий успіх в Україні і як дитячий письменник. Тим паче, що і Шевченківську премію 1984 року отримав за твори для дітей та юнацтва, видані «Веселкою».

Прикро, звичайно, для «Радянського письменника». Але не для літератури. І між нами з Миколою не пробігла «чорна кішка» — стосунки залишились приязними.

До речі, ще з часів «Молоді», коли готувалася і вийшла збірка «Сто поезій», у нас склалися ці приязні взаємини. Я тоді не мав жодного стосунку до появи її на світ. Микола співпрацював з Юрієм Сердюком, який відав редакцією поезії. Службові столи наші були поруч. Але коли заходив Вінграновський — яка там робота?! Його не можна було не слухати, ним не можна було не захоплюватись. А як він читав! Автор, режисер і актор в одній особі. І все природно, органічно, красиво. А коли вийшла книжка (чи була якась інша нагода), він з Юрком після роботи зібралися в ресторан, покликали чомусь і мене. Тільки мене.

Забрели в «харчевню» аж на Парковій алеї. Замовляв Микола якийсь харч і коньяк. Налили в чарочки. Пролунало якесь слово. Я і Юрко одразу випили, а Микола, пригубивши, загальмував: це не той коньяк, який замовляли. Офіціантка каялась, Микола невідступний: бере чарочку й обіцяє перевірку (експертизу). Прибігла завідувачка: дамо, каже, найкращий коньяк і найкращі закуски і все безплатно, тільки не несіть на перевірку. Микола невідступний. Характер! Але не примха, а принцип. Підводимось, Миколина чарочка (не бокал!) з нібито коньяком у нього в руці, і ми рушаємо… Коли пройшли всю Паркову алею, Микола викинув цю ношу в смітник. Й ось ми на Кірова (тепер вул. Грушевського), біля Європейської площі (тоді — Ленінського комсомолу). Десь таки маємо зайти. Я вирішив зателефонувати додому, попередити, що затримаюсь. Аж раптом чую: «У нас гості. Лубченки». Кажу хлопцям про ситуацію і запрошую з собою. Таксі — і ми в моїй квартирі на вул. Глібова (Лук’янівка)…

Розійшлися десь після дванадцятої. Це був пречудовий вечір поезії: двоє поетів і четверо слухачів. Тости. Оповідки. І знову — поезії…

І ще одна зустріч, за яку мені досі ніяково. Це вже коли я вдруге (десь 1990–1991 рр.) працював у «Радянському письменнику». А видавництво — в тому ж будинку, де живуть письменники, і Вінграновський також. Десь годині об 11–12-тій дня піднявся сходами до Сінного ринку, а назустріч — Микола Степанович. Іде, ніби аж спотикаючись. Коли зблизились, запитую: «Що, Колю, лизнув зайве?» Він поклав мені руку на плече: «Ой, голубе, якби ти тільки знав, як у мене болять ноги». Щиро вибачаюсь перед ним. Та він тільки махнув рукою: «Оце ж так і ходжу».

* * *

Востаннє я його побачив серед білого дня у філармонії. Вручали премії імені Вернадського. Серед лауреатів — Микола Вінграновський і Олександр Білаш. Мені завдання від редакції «Сільських вістей» — зробити полосу інтерв’ю з усіма лауреатами. Після церемонії — фуршет. Я запрошений туди завчасно, тож маю надію там і домовитися. І раптом — ні Білаша, ні Вінграновського. Питаю Івана Михайловича Дзюбу (а він член журі). «Хворі. Білаша привезли прямо з лікарні, а Микола поїхав додому».

Повернувшись до редакції, телефоную на квартиру Білаша, щоб дізнатися номер телефону в лікарні. Аж слухавку він узяв сам. Поговорили, посміялися: записав. Тепер дзвінок до Вінграновського. І раптом: «Ти знаєш, я вже років два не даю ніяких інтерв’ю. Не хочу лукавить. А тобі можу запропонувати тільки вірші». Домовились. Послав до нього Оксану Лубченко, яка працювала у відділі листів. Привезла. З відповідним своїм коментарем під фото подали і ці поезії.

А фінал настав, коли я перебував у лікарні. Телефонує шеф — І. В. Сподаренко: помер Вінграновський — напиши. Завтра — в номер. А в мене тільки-но ожили пальці правої руки. І я, сидячи на ліжку, на колінах писав (ще незграбно) крупними літерами — виливав свій біль у ті рядки, що лаштувалися з пам’яті. Вибачився перед сусідом по палаті, що горить світло… Ранком водій забрав.

А вже коли на початку червня вийшов на роботу, телефонує Дмитро Онкович: «Де ти дівся? Ніяк не міг тебе почути». Я пояснив. «А я, — каже Дмитро, — коли прочитав твоє слово про Вінграновського, то й подумав, що, напевне, в лікарні. Так передати Миколин біль могла тільки людина, яка сама страждає…»

Микола Вінграновський жив і живе в моїй душі, у пам’яті моїй, доки й я живу.

…Ще пригадалося. У газеті, коли вже вона версталася, шеф забракував одну статтю. Злободенна тема — битва в незалежній Україні за її незалежність. Спішно потрібна заміна. Я в невеликий свій текст умонтував Миколин вірш «Остання сповідь Северина Наливайка 1596 року за Лубнами на Солониці», рядки якого не полишають байдужим нікого.

Ось кілька строф:

Живу — назад. Я — Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.

Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…

Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду — і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.

Цим рядкам понад півстоліття — вони написані 1966 року. За тоталітарного режиму, в розпал політичних судилищ над інакодумцями. І не тільки написані, а й звучали тоді з уст автора.

А сьогодні вони ще актуальніші, ніж тоді. Бо ж за таким патріотичним словом має бути реальна дія не одиниць, а мільйонів.

Хіба не так?

21–23 травня 2019 р.