Міста забудовуються шаленими темпами. Міські вулиці, на яких мешкаємо, все більше нагадують кам’яні нетрі, де нема місця деревам і траві… Забудовують скрізь, навіть в історичних районах. І повсюди монументальні багатоповерхівки, кожна з яких – ціле містечко у мегаполісі.

А додайте до цього тисячі автівок, їхні задушливі кілометрові затори на вулицях. Нам все частіше елементарно нічим дихати, де вже тут говорити про гармонію з природою?

Мені у цьому сенсі пощастило. Я виростала у дивовижній місцині, оточеній зеленою оазою та по вінця заповненій цілющою свіжістю. Холодної зими особливо навертають теплі спогади. Спогади з дитинства.

… Нарешті, сьогодні останній дзвоник, і через тиждень я вже не згадуватиму про нудну геометрію: гасатиму босоніж у бабусі в селі зі своїми однолітками.

Обожнюю літо. Три місяці без опіки мами й тата. У бабусі завжди хотіла прокинутися із сонечком. Щоб іти з бабусею доїти корову Маню. Смачнішого молока я не пила ніде у світі! Літній досвіток аж пахтить теплим молоком, свіжими коржами та липовим медом.

Після сніданку збираємося на далекий хутір, провідати діда Івана, який тримає пасіку і часто пригощає нас медом. Бабусин обійстя на околиці, де хат не густо. І дивовижна тиша, пружна, неполохана. Не чути навіть, як сусіди сваряться.

Склавши до кошика трохи яблук та гостинців, рушаємо з бабусею в дорогу. Шлях неблизький, але ж який цікавий! Бабуся ступає помалу, я ж поруч, допомагаю нести кошика. Але це не заважає мені милуватися краєвидом і навіть поринати у свої дитячі роздуми та мрії. Прошкуємо через поле із золотавою пшеницею: вона на нас не зважає –  гомонить із вітром…

Внизу – річечка, неширока і спекотного літа відчутно міліє. Але місцеві пастушки ліпшого місця у селі не знають. Здається, тут, біля річки, вони днюють і ночують.

Далі мене чекають випробування: маємо минути степ і піднятися на гору. Сонце вже високе і палюче, а на нашому шляху постають дивні невисокі кущики. Я необачно чеберяю перший і звідти шастають урозтіч маленькі  спритні ящірки. Ті, що я до крику боюся…

Аж ось серед степу ніби острів виростає. Хутір Radość (по-польськи, а по-нашому Радість) вабить, кличе: там навіть дерева видавалися вищими, а трави густішими та соковитішими…

Там наш дід Іван із добрими замріяними очима і незмінною усмішкою на вустах. Самітник серед розмаїття квітів та щебету птаства. У місцині, де все жило гуртом, у злагоді і водночас кожен поодинці. Я вже тоді збагнула, що такою і має бути природна гармонія.

Пам’ятаю найменші дрібниці. Все повертаюсь і повертаюсь думками до хутора Radość… Інколи здається, ладна перейти тисячі степів під палючим сонцем, і навіть хай там будуть ті кляті ящірки, – аби лиш знову побачити той хутір, вдихнути його цілющих пахощів, почути його веселе птаство, стріти радість мого дитинства.