«Генетика заряджає гвинтівку, а зовнішні фактори натискають на курок».
Тетяна Лакуста, терапевтка та дієтологиня

Суспільство часто говорить про хворих на рак, ВІЛ та СНІД. Суспільство вчить толерантно ставитися до людей з інвалідністю. З початком повномасштабного вторгнення суспільство нарешті заговорило про людей із депресією та посттравматичним синдромом. Але суспільство надалі продовжує мовчати, коли підбирається до найсмертоноснішого психічного розладу…

А він продовжує забирати чиєсь життя. Щогодини.

Другого червня світ відзначив Міжнародний день боротьби з РХП − розладами харчової поведінки. Це така собі хвороба-невидимка, про яку знають, але вдають, що її не існує. Або вона є, але десь далеко і точно ніколи не торкнеться твого найближчого оточення. Насправді ж вона ближче, ніж можемо уявити.

Культура дієт щільно вбудована у наш світ завдяки стандартам краси, що ввели у моду худорлявість. У нульових-десятих роках нашого століття здебільшого, звісно, жінкам звідусіль активно подавали ідею схуднення. Різноманітні дієти на кшталт «крємльовской», яка радила виключити з раціону життєво необхідні вуглеводи, пхали під носа чи не з кожної праски. І суспільство велося. Велося цілими поколіннями.

Тетяна Лакуста наголошує: РХП має генетичні передумови, проте занижена самооцінка і гонитва за «ідеальним тілом» часто спричинюють розвиток хвороби. Засліплені бажанням бути схожими на відретушованих моделей з екранів, жінки (іноді й чоловіки) починають обмежувати себе в їжі, подекуди й зовсім відмовляються від неї. За романтизованим образом дівчини розміру XS, що тренується щодня і харчується прісною запареною гречкою, ховається безліч аж геть не романтичних моментів. Компульсивні переїдання, іноді – штучне викликання блювоти або приймання проносного проти «зайвих» калорій та хронічна ненависть до себе – це і є зворотній бік медалі.

У капкан стандартів краси потрапила і Марія.

Вона марила ідеєю схуднення років з одинадцяти. Звинувачувала себе за кожен з’їдений шматочок, голодувала, тренувалася ледь не до зомління.

– Розуміла, що чиню неправильно, − поділилася дівчина. − Розуміла, але не припиняла. Бо ненависть до себе була надто сильною. Мені здавалося, що іншого виходу не буде: або голодуватиму і звинувачуватиму себе за їжу, або назавжди залишуся товстою, тобто – потворною.

Вона розповідає, що періоди її голодування були недовгими.

− Я швидко зупинялася, коли починала так «худнути». Думаю, саме обізнаність та доступність інформації в інтернеті не дали мені наробити помилок, бо дізналася, до чого це призводить.

Але повністю позбутися згубних думок Марії не вдалося й дотепер.

− І я думаю, – зізнається, – що ніколи не вдасться. Це буде зі мною так чи інакше назавжди. Часто кортить сісти на дієту, обмежити себе в їжі, сісти на голодування або мучити себе тренуваннями. Але поки що я це контролюю.

Марії надзвичайно поталанило. Так таланить далеко не всім, хто хворіє на РХП.

Для відновлення нормальних харчових звичок потрібна тривала психотерапія. Для нормалізування метаболізму тілу потрібен час. РХП суттєво надломлює мозок, тому і йому знадобиться певний час на те, щоб «навчитися» думати інакше. Щоб звикнути до думки: «Їжа тепер буде завжди, заборон не буде».

На важливості роботи з фахівцями наголошує і психологиня Дар’я Косогорова. Запевняє, що зриви – наслідок надмірного контролю.

− Так працюють жорсткі обмеження. Краще знімати їх під наглядом спеціаліста: психолога або психотерапевта. По-перше, є певні рекомендації, як зробити це безпечно для здоров’я. По-друге, без нагляду можна зайти у квазірекавері, тобто хибне відновлення.

Міжнародний день боротьби з розладами харчової поведінки – це нагадування про те, РХП − це не щось, що існує «у вакуумі», що ця проблема завжди буде поруч. Суспільство поки що не може остаточно викорінити цю невидиму напасть. Проте спроможне знизити спричинену нею смертність.

Говорити про розлади харчової поведінки – перше і, мабуть, найвагоміше, що можемо і маємо зробити. Приділяти увагу людям із діагнозом РХП на тому ж рівні, що і людям із онкологією – це вже реальний крок до зцілення.