Читаю Тичину:

«І як се так: народові, що поржавілі пута зняв, прикинулась іржа, немов болячка?»

Тридцять п’ять років рвали й крали. Без стида і сорому, без страху і догани. Зробили з демократії валютну хльорку, а з влади підприємливого, цинічного і захланного сутенера. Двоєдушність назвали духовністю, дворушництво –  турботою про народ, ярмарок коштовних марнот – законотворчістю. Народ замінили електоратом, закон – прихоттю сильнішого (грошовитішого), право –  прогресивною суддівською таксою, справедливість – баблом, духовність – як казав мій гострословий дядько Іван, «освяченням кротовин». Козолупів і козовилупків назвали елітою, «гоп-стоп» –  приватизацією, землехапство –  турботою про «колиску нації», а гендлювання багатими арсеналами – мирними ініціативами. Розшарували суспільство на національну монобільшість крихтоїдів (Україну) й інтернаціональну всеможну горстку «хазяїв жизні», хуцпи, яка самовдоволено міряється прутнями рейтингів у «Форбсі» («Украдіну»).

«І сяйво від осла. І мир од львиних морд…»

Попри рейтинги, статус, статки, попри те, що ці зчистки бандитських 90-х, ці гешефтмахери «грошнуть свободоньку за гріш», жируючи у паралельних світах «зелені» й біткоїнів, давно забули, які на вигляд гривні, – попри зовнішні знаки процвітання ці особини тяжко, небезпечно, невиліковно хворі. Є всі ознаки прогресуючої нейродегенерації, яку не приховати навіть ботексним заштрикам. Вся ця політихамська когорта «незамінних», ця пліснява «вічних» вождів і вождиць – розсадник прокази 35-літньої давнини, яка тоді ховалася за золоті цепури, чорні бумери, малинові піджаки, «стрєлки» і за «бєлий лєбєдь на пруду», а нині змінила прикиди на колекційний кутюр, авторські виставкові вишиванки (раз чи двічі на рік), на пещені бороди а-ля міндіч, на закриті клуби з ескортним різнобарвним фаршем, на «національних легенд», на концерти «кварталівців» і справді славних Пономарьова, Хоми, Пивоварова.

«Чорнозем підвівся і дивиться в вічі». У їхні порожні, блудливі, Сіркові. Це пекучий погляд Вітчизни, «де героїть», це судний погляд України у геть не парадному однострої – чужої їм, страшної для них, як меч архістратига. Гряде твій судія і кат, струпіла проказо вічних тимчасовців!

“Він замахнеться раз –

рев! свист! кружіння!

і вже в гаю торішній лист –

як чортове насіння”.

…Читаю Тичину.