Чергова варварська атака людожерного режиму путіна на Київ вкотре нагадала екзистенційний виклик, перед яким стоїмо. Але вона також змушує нас подивитися у вічі іншій, внутрішній проблемі. Маю на увазі наше ставлення до безпеки, до життя людини. І ту межу, де стійкість підміняє недбалість.

На слуху тепер дві події. Вони, на перший погляд, з різних площин, а насправді є ланками одного трагічного ланцюга. Йдеться про загибель київського комунальника під час виконання службових обов’язків і про вірусне відео зі Львова, де жінка продовжує мести сніг, коли поруч падає російський «шахед».

І я вважаю, що хайп, який здійнявся навколо львівського випадку та спроба міського голови Андрія Садового долучитися до розкрутки цього сюжету — це не просто помилка, а небезпечний прецедент, неприпустимий в умовах війни.

Ситуація, коли людина, яка мала б перебувати в укритті, продовжує працювати під смертельною загрозою, подається суспільству як приклад «стійкості». Тисячі схвальних коментарів, захоплення, лайки… Але давайте називати речі своїми іменами. Я бачу за цим не героїзм, а безвідповідальність керівництва комунального підприємства, якому, схоже, байдуже до життя працівниці, і представників влади, які з популістською легкістю вирішили зробити з такої суїцидальної поведінки нову суспільну норму.

Люди поводяться так не тому, що вони «сміливі». Це не сміливість, це фаталізм. Це небезпечне звикання до загрози, коли війна перетворюється на рутину. І це свідчення того, що система реагування на небезпеку у львівському комунальному господарстві дала збій. Очевидно, сигнали про те, що під час тривоги можна і навіть треба залишатися на робочому місці, ризикувати життям заради чистого тротуару, а за це тебе публічно похвалять, лунали неодноразово.

Вчинок мера Садового у цій ситуації дивний і, я б сказав, глибоко непрофесійний. Його публічна подяка — це не просто слова. Це чіткий невербальний сигнал усім комунальникам Львова, усім роботодавцям і керівникам: ігнорування протоколів безпеки — це норма. Це поведінка, на яку треба рівнятися. А схвалення соцмереж лише цементує цей шкідливий, смертельно небезпечний наратив.

Замість того щоб поставити просте й правильне питання — чому незахищена людина взагалі опинилася на вулиці під час прямої загрози, коли про політ дрона було відомо щонайменше за кілька годин, — ми отримали романтизацію ризику. І хвалу порушенню базових інстинктів самозбереження.

У нормальній, зрілій ситуації ми мали б розбиратися не з «героїзмом», а з’ясовувати хто не зупинив роботи. Хто не забезпечив евакуацію. Хто створив умови, за яких працівник залишився під ударом. Натомість розслідування підмінили шквалом оплесків.

Львівське відео — це лише верхівка айсберга. Воно оголило системне явище: звикання до смерті, коли ризик перестає бути винятком і стає «робочим моментом». Таке звикання завжди, підкреслюю, завжди, має один наслідок: зростання кількості жертв. Трагічний випадок із київським комунальником — це теж страшний наслідок такої «філософії».

Ми маємо усвідомити: справжня стійкість не в тому, щоб «не боятися «шахедів». Це не гра в рулетку зі смертю. Стійкість — це здатність правильно, раціонально реагувати на небезпеку. Це дисципліна йти в укриття. Це обов’язок зберегти себе — для своєї родини, для справи, яку ти робиш, для свого міста і для країни, в якій живеш.

Попереду в нас ще дуже довга і важка дорога. Нам усім треба її пройти. Живими. Саме в цьому полягає справжня стійкість і відповідальність перед майбутнім.