На відкриття цієї фотовиставки у столичний Будинок кіно зійшлися давні знайомі. Жваво розмовляють поважні чоловіки, обіймаються втішені зустріччю шановані пані. Їх згуртувала подія, яка у лютому 2001 року змусила полишити звичний лад і вирушити до спекотної Індії. Тоді штат Гуджарат сколихнув руйнівний землетрус і вони прийшли на допомогу індійському народові. Згадати ті часи, поділитися пережитим учасникам загону допоміг їхній літописець – журналіст і кінорежисер Андрій Михайлик. Персональною фотовиставкою «Індійські хроніки» і ретроспективним показом фільму «Спекотний лютий 2001-го. Листи з Індії».

Відкриваючи експозицію, голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк нагадав: дата пам’ятна – минає 25 років відтоді, коли  зведений загін Міністерства надзвичайних ситуацій України у складі 65-ти українських рятувальників і медиків допомагав мешканцям багатостраждального Гуджарата. Сорокаградусна спека і сотні пацієнтів щодня – такими були умови їхньої роботи. До загону рятувальником-перекладачем відрядили спецкора агентства «Чорнобильінтерінформ» Андрія Михайлика. І він як польовий документаліст писав, робив фото, знімав відео. Ці кадри й нотатки лягли в основу згаданого фільму.

На відкритті виставки її творець дякує друзям і знайомим, багато розповідає про інших… З особистого скромно додає: «Про мене розкажуть екран і фотографії».

А й справді, ці фото, люди на них говорять дуже багато. Ось індійська дівчинка міцно пригортає ягня. Ніби несе найдорожче. Поряд фото автівки, імпровізованого пересувного медпункту, де українські лікарі надають допомогу. А ось колоритний індієць у білому тюрбані.

Андрій Михайлик зізнається: часом знімати було дуже важко, бо всі емоції він пропускав крізь себе. Коли фільмував кров та операції, спершу навіть не міг розплющити друге око – його «зором» був лише окуляр камери. Сам фільм красномовно пояснює причину цього стану. Зруйновані будинки, скалічені дорослі, поранені діти… Та поміж хаосу – люди, які організовано, з цілковитою відданістю й ентузіазмом з ранку до ночі поборюють лихо. Шпиталь серед пустелі, наче величезний гриб. Навколо нього – сотні людей працюють як мурахи. Жінки у білих медичних костюмах забувають про відпочинок. Але навіть у таких надскладних умовах встигали підмалювати очі й вуста, щоб увечері, коли метушня мимоволі спадає, в об’єктив камери пана Андрія переказати вітання в Україну. Як зазначає кінематографіст, вони, ці привіти майбутньому, були радше елементом психологічного розвантаження. Бо зв’язок з батьківщиною, супутниковий телефон, був тільки у командира загону.

Коли знімав, розповідає Андрій Михайлик, довколишнє реальне дійство часом нагадувало американський серіал «Швидка допомога», хоча умови були геть іншими. Спадали на думку й епізоди зі знаменитого американського комедійного серіалу «Військово-польовий госпіталь MASH». Бо різне було. І не лише драматичне.

Сценарій стрічки писався безпосередньо в Гуджараті. Основою стали п’ять випусків польової газети-листка «Новини Бхачавщини», яку пан Андрій створив і випускав прямо в таборі, фіксуючи події день за днем. Режисерка фільму Вікторія Шишкова додає, що спочатку важко було навіть переглядати відзняті епізоди людського страждання.

Емоційною кульмінацією вечора стала екранна прем’єра відеокліпу «Балада – Бхачау 2001–2026». Створили його Андрій Мизайлик і Євгеній Петров. Спільно шліфували текст, Євгеній написав музику, перебрав на себе режисуру стрічки. В основі відеоряду – кадри зі «Спекотного лютого…».

Вдивляюся в обличчя присутніх у залі, впізнаю людей з екрана. Герої цього стали героями в реальному житті. Коли екран гасне, зал озивається десятками голосів. Кіномашина часу, відмотавши 25 років назад, збудила в багатьох найпотаємніші спогади.

Лишаю залу з відчуттям, ніби сама щойно побувала в Індії. І ця коротка «присутність» змінює щось всередині: лишає по собі тепло і віру в людське співчуття.