Із самого ранку небо не ясніло; ранкова зоря не палала вогнем, а ледь розливалася м’яким рум’янцем. Сонце не було ані розплавленим, як у тривалу засуху, ані тривожно-багряним, як перед бурею. Воно променіло і те проміння спливало під цибатою хмарою в загадковий туман…

Вибух!

І розрослася хмара на все небо, застеляючи чорним саваном усе довкруж, поглинаючи рештки мирного сонячного світла…

* * *

Весна. У повітрі відчуваю її приємний, ніжний аромат. Так пахне тепло, кохання, ніжність, пробудження…

А що ж моє серце? Його досі калічить нещадний та злісний вітер 2022-го. Лютий вітрисько місяця лютого… Від нього холоне жахом, проступає біль втрачених мрій, бажань, можливостей.

…Іду повз будинки, що стали руїнами. Оком жадібно хапаю бруньки на вишні, з котрої колись ми рвали червоні соковиті ягоди. Тепер вони виростуть гіркими.

Тиша. Давно не чути дитячого сміху. Лише замурзаний, ніби припорошений вугіллям, ведмедик із розірваною лапою благає дістати його з-під важкої цеглини.

Біль. Розпач. Холодні мурахи пробігають по спині.

* * *

Мій випускний класе, любі однокласники, вчителі, вклоняюся всім вам сердечно. І знаю: тут зберуться не всі…

Шкільний вальс звучить у моїй голові впереміш із виттям повітряної тривоги. Ніжний танець… Гучний вибух… Вальсує життя зі смертю…

* * *

Минув рік. Вони хотіли знищити наше життя. І ці вишні. І цей вальс… Дзуськи! Не на тих напали!

В душах наших intermezzo. Ми живі, сильні та мрійливі.

До нас знову завітала весна. Мов дівчина із випускного, і білій сукні, у білих бантах… Заплющую очі. Вітер ніжно пестить моє волосся. Легкі промені сонячного світла бавляться довколишніми тінями і гріють мою чутливу до весни шкіру.

Жити, жити, жити! Стукіт серця бринить цим єдиним, всесильним словом, вселяє надію, ба більше – випромінює щиру віру та впевненість.

… Хмари потроху розсіюються у теплі, розкриваючи синьозору блакить.

Світло долає темряву.