У рамках проекту «GRINCHENKO MEDIACLASS» студенти-грінченківці  зустрілися з Іриною Славінською – українською журналісткою, ведучою популярних програм на радіо і телебаченні, перекладачкою, літературознавцем. А потому відбулася наша розмова.

– Пані Ірино, у Вашій другій книжці інтерв’ю-абеток «Історії талановитих людей» з одинадцяти персонажів – шестеро жінок. Чотири з яких – працюючі мами. Йдеться і про те, як важко бути працюючою мамою в нашому суспільстві. Це збіг обставин чи якась прихована метафора на підтримку жінок? Чи відрізняються «жіночі» історії успіху від «чоловічих»?

– Шаблонних історій успіху не існує. Принаймні жодна відома мені історія кар’єрних досягнень або у будь-якій іншій сфері життя не формувалася за одним шаблоном. Вони всі різні, бо не існує двох однакових рецептів – і в цьому велика справедливість. Кожен торує свій шлях.

З цього приводу є чудова метафора розбудови кар’єри з книжки «Включайся!» Шеріл Сандберг – головного операційного директора соцмережі Facebook. Вона порівнює наш кар’єрний шлях з мандрівкою горами.

З одного боку, маєш безліч варіантів: можеш рухатися паралельно схилу за максимально крутою траєкторією, а іноді – по прямій, роблячи свій шлях пологішим. Бува і так, що просто продираєшся крізь ліс вгору і не бачиш жодних красивих перспектив. Але ось ти доходиш, добираєшся до однієї з вершин – і перед тобою величезний простір.

 І найважливіше, що перед тобою є вибір: можеш зійти додолу, а можеш дряпатися далі. Ця метафора – про численні аспекти нашого життя.

Не існує шаблонних історій успіху. Історії всіх людей на землі між собою не схожі.

А щодо кількості героїв книжки – для мене було важливо, щоб була рівна кількість, але історій зібралось 11. Це могло б бути і в іншому еквіваленті, але так склалося, що та історія, яка стала одинадцятою, – жіноча.

– Якби у Вас була б можливість взяти інтерв’ю для цієї книжки за межами України, хто б це був?

– «Історії талановитих людей» – це інтерв’ю, записані в форматі монологу, саме тому вони мають назву «історії». Це історії від першої особи про свій успіх.

Якщо говорити про продовження… З появи другої книжки минуло вже майже два роки, і я ще не відчуваю готовності писати продовження. Моє життя зараз наповнене кількома інтерв’ю на день, буває і по два прямих ефіри… Напевне, жанр інтерв’ю поки що асоціюється в мене з роботою, з радіо. Натомість мене дуже цікавить формат довших змістовних розмов.

На щастя, я мала змогу спілкуватися з інтелектуалами світового рівня. Звісно, я маю імена у списку тих, з ким би хотіла поспілкуватись, наприклад, Герта Мюллер. І є ще багато письменників і письменниць (і не тільки), з якими хотілося б довших і змістовніших розмов.

– За освітою Ви французький філолог, а у своїй міні-автобіографії зізналися, що одна з Ваших найсильніших слабкостей – Франція. Чи не замислювалися про еміграцію до цієї країни?

– У наш час слово «еміграція» значить зовсім інше, ніж у часи, які описує у своїх новелах Василь Стефаник. Тоді це було прощання назавжди, і рішення емігрувати означало початок нового життя. Сьогодні люди просто живуть там, де працюють. У мене є робота в Україні, але у можливостях переїзду, гіпотетично, я не бачу жодної проблеми. Звісно, сподіваюся, що моя робота в Україні залишатиметься, і така потреба не з’явиться.

– Ви не раз висловлювались щодо гендерної рівності у медіапросторі, нині працюєте над проектом «Повага: Кампанія проти сексизму в українських ЗМІ і політиці». Чи стикалися з гендерною нерівністю в журналістиці?

– Звісно, жінки, які працюють у журналістиці, з цим стикаються. Є дуже багато варіантів цих «відтінків сірого»: флірт, пропозиції сексу в обмін на ексклюзив, запрошення на обід замість інтерв’ю, сексуальні домагання. Наприклад, у парламентській журналістиці, не тільки в Україні, сексуальна агресія можновладців проти журналісток – це дуже поширена історія.

Я з такими проявами, на щастя, на стикалась. Але маю досвід вивів суміші сексизму і ейджизму. Коли ти – молода жінка, яка записує інтерв’ю, робить коментар або ж виконує будь-яку іншу свою роботу, ти просто не будеш сприйматися серйозно. Тому що ти – «надто молода» і «надто жінка». Це дуже часто відбувається, і щоб максимально уникнути цього, варто, особливо на початку кар’єри, обрати собі «нетоксичне» середовище, таке, щоб там були виключені можливості будувати свій професійний шлях «через ліжко», і щоб там не було потреби доводити щось тільки тому, що ти не такої статі або не такого віку.

Звісно, хотілося б мати так зване меритократичне середовище, де люди справді отримують всі винагороди завдяки заслугам. Це було б правильно і добре. Це б нас усіх убезпечило.

У моїй практиці не було проявів гендерної нерівності у журналістиці, тому що я тривалий час писала просто культурологічні статті для онлайну. І тому «чоловічими сегментами» роботи тривалий час не займалася взагалі.

А потім дуже швидко я переключилася на роботу ведучої, і там ця проблема є, але не у всіх сегментах. Наприклад, у форматі авторської і публіцистичної подачі матеріалу їх усе ж трохи менше. В радянській українській журналістиці ми бачили тенденцію: легші та більш творчі теми було «дозволено» висвітлювати жінкам, а серйозними матеріалами займалися чоловіки. Таку своєрідну «відрижку» цього стереотипу ми можемо бачити і сьогодні. Назвіть мені хоча б одну жінку-ведучу політичного підсумкового ток-шоу? Їх просто нема. І досі є такий стереотип: чоловік у солідному костюмі та окулярах – це політика, а інші, «легші» теми – це для жінок.

– Як позбутися цього стереотипу?

– Багато залежить від самих редакцій. В ідеалі у робочому середовищі мають панувати засади взаємоповаги, солідарності і професійної захищеності. На щастя, в тих редакціях, де я працювала, мені пощастило мати хороших колег, і все завжди обходилося без непорозумінь та дурниць.