Яка різниця між людьми і тваринами? Першим властива емпатія, співчуття. Те, що робить нас людьми. Однак це відчуття з часом може загасати. Після Другої світової жителів німецьких міст примусово возили в концтабори, щоб вони все побачили наживо. Після нашої війни так потрібно буде робити з росіянами. Та чи усвідомлять вони, як страждали українці?

Війна – час, коли ніхто не впевнений у завтрашньому дні. Життя перетворюється на низку подій, які раніше можна було побачити лише в історичних фільмах. 24-го лютого росія повністю переступила межу принципу «Ніколи знову» спробою повторити сценарій «бліцкригу» часів Другої світової. Як і тоді, страждає мирне населення, особливо діти. Їхнє життя лише почалося, а вони вже і надто подорослішали.

Декілька років тому випадково побачила відео про дівчинку, яка під час Другої світової вела щоденник. Згодом дізналася: таких дітей було чимало. Не дивно, адже хто, як не малеча, по-справжньому передасть істинну палітру емоцій та переживань.

Анна Франк. Дівчина задокументувала «війну своєї родини». Її життя було сповнене радості, надій, щастя. Та прийшли нацисти, і щоб вижити, євреї мусили переховуватися. Понад два роки сім’я Франк провела у схованці. На своє тринадцятиріччя Анна отримала в подарунок записник. Протягом декількох років нотувала у ньому все, що відбувалося, – свої почуття, думки. Дізнавшись, що міністр освіти Нідерландів закликає громадян зберігати документи і щоденники, які свідчать про страждання народу в роки німецької окупації, Анна вирішила переписати і відредагувати свої записи, перетворивши їх в одне зв’язне оповідання під назвою «Сховище». Але вона не встигла доредагувати щоденник – у їхній прихисток увірвалася поліція і всіх заарештувала. Анна і її родина потрапили до концтаборів. Її мати, сестра та й сама Анна не дожили перемоги.

Дивом вижив батько Анни Отто Франк. І вирішив опублікувати тексти доньки: хотів, щоб вони стали голосом усіх жертв нацизму. Влітку минуло 75 років з дня публікації першого видання щоденника Анни Франк.

До нашого страшного 24 лютого було складно уявити, що тоді переживала Анна Франк. Але історія циклічна. З початком повномасштабної війни в Україні з’явилася інформація про новітні дитячі воєнні щоденники. Дико чути таке у наш цивілізований час, ще й у центрі Європи.

«Я добре поспав, проснувся та посміхнувся», – так починається щоденник 8-річного маріупольця Єгора. Читаю його записи і мурашки по тілу. Ці аркуші зі страшними спогадами хлопчика неодмінно стануть безапеляційним звинуваченням звірств агресора. Рядки дитячого письма, од яких кров холоне у жилах.

На перший погляд, він маленький, беззахисний, потребує порятунку. А насправді цей юний маріуполець – безстрашний та сильний. Його щоденник красномовно це свідчить.

Як розповідає родич хлопця, коли почалася війна, у будинок, де жила родина, влучив снаряд. Якраз у ванну кімнату, де ховалися люди. Єгора, його сестру, маму та дідуся поранило. Жінку – у ноги і руки, дівчинку – у голову, а хлопчику осколок потрапив у спину. Маленький маріуполець нотував навіть такі жахіття.

– У Єгора, – розповів родич, – на спині вирвало шматок м’яса розміром з долоньку. Немає шкіри, рани суцільні. Хлопчик плакав постійно. Йому було дуже боляче. Він не міг нормально спати, не міг лежати в одному положенні.

Але долаючи нестерпний біль, крізь сльози Єгор затято вів. Занотував, що в нього з’явилася нова подруга, та поділився мрією про те, як святкуватиме день народження. Намалював святковий стіл з тортом. І гостей, які зібралися, на це свято.

А ще хлопчик зображує обстріли Маріуполя з танків та літаків. Малює людей зі зброєю, загиблих та палаючі будинки. А сам у підвалі, де ховався з родиною від обстрілів, поводився як дорослий. Мужньо. Не стримував сліз лише на перев’язках, коли відривали від рани бинти. Рана ятрила, спати дитині було дуже важко. Не стогнав, не нив, терпів.

Фотографія сторінки з щоденника хлопчика

30 травня родина Єгора нарешті вирвалася з Маріуполя. Добралися до Запоріжжя. Нині вони у столиці з родичами, які теж пережили окупацію.

– У Києві були на параді згорілої російської техніки, – ділиться Єгор. – Я навіть там полазив. Хочу її намалювати у своєму щоденнику, буду його й далі вести, хоч і зробив перерву на декілька тижнів.

Лише одна історія з мільйонів. Невідомо, скільки дітей нині ведуть такі денники. Проте можемо бути певними: після перемоги довідаємося нові і нові історії війни. На жаль, не в усіх буде такий «хепі-енд», як у життєписі Єгора. Але всі ці свідчення навіки запечуться на аркушах паперу і на скрижалях історії.