Двадцять років тому столичне видавництво «Дух і літера» випустило у світ двотомник «Мої обрії» Михайлини Коцюбинської. Це літературознавче дослідження явило широку панораму української літератури як суспільного і культурного феномену від Тараса Шевченка до Василя Стуса. Зокрема, глибокий аналіз творчості таких постатей, як Григір Тютюнник і Леонід Кисельов, Микола Лукаш і Григорій Кочур, багатьох інших майстрів, із залученням епістолярної спадщини, спогадів про життя, складну і трагічну долю митців за тоталітарного режиму.

Суспільство й держава віддали належне самовідданій дослідниці, одній із тих особистостей, якими пишається нація: 2005 року її набуток відзначено Шевченківською премією.

Навіть найвибагливіші читачі високо поцінували жертовний труд Михайлини Хомівни. Вона, за словами  літературознавиці Тамари Гундорової, «знайшла свій дім і сотворила власне ім’я»  «у силовому полі шістдесятництва». Видається, що М. Коцюбинська не обійшла своєю увагою жодного з видатних зодчих українського літературного процесу другої половини ХХ ст. Та й сама для нас була й лишається однією зі славетних постатей, які ініціювали протестний рух шістдесятників, –  разом з В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Іриною та Ігорем Калинцями… Це і від її імені промовляв у своєму останньому слові на суді 1972 року Євген Сверстюк: «Мені випало гірке щастя спізнати суворість і вагу великих слів: правда, честь, обов’язок; слів, що становлять морально-етичні підвалини мого світогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника – без гарантії повернутися». Як тут не згадати вірш «Доля» Тараса Шевченка: «Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою». Тож Михайлина Коцюбинська мала непроминальну слушність, називаючи Шевченка сучасним поетом!

У своєму творі, значною мірою підсумковому, з притаманною їй послідовністю вона не лише приділила належну увагу видатним діячам нашої літератури, а й дослідила історичні витоки їхньої творчості. «Мої обрії» можна назвати історією української літератури в авторському тлумаченні.

Пам’ятаю її з 1957 року – тоді викладачку факультету журналістики Київського держуніверситету, куди її запросив незабутній декан Матвій Шестопал. По-дружньому спілкувалася зі студентами: по імені, але на «ви». Справляла на ті часи вже незвичне, але приємне враження людини дещо старосвітської. Кожного небайдужого до науки підбадьорювала: «молодець», «працюйте у цьому напряму», навіть «ви – талант»… Коли ж Матвія Шестопала усунули від керівництва, видатні літературознавці і мовні стилісти Михайлина Коцюбинська й Алла Коваль покинули факультет, залишаючи в нас відчуття несправедливості та непоправної втрати. Невдовзі моральний клімат на факультеті змінився не на краще. Але світла аура Михайлини Хомівни, як і Матвія Шестопала, залишилася з нами назавжди.

Позиціонування і вчинки красномовно свідчать про формування її поглядів, про щирість, шляхетність, інтелігентність. У вересні 1965 року вона взяла участь в історичній акції на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», коли Іван Дзюба повідомив про арешти інакодумців, а В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус закликали присутніх встати зі своїх місць на знак протесту. Була серед них і Михайлина Хомівна. Відтоді аж до кінця 1980-х вона перебувала під стеженням і тиском радянських каральних органів. І то – попри славне походження: племінниця самого Михайла Коцюбинського, названа на його честь. Тоді офіційно вважалося, ніби класик української літератури дружив з «пролетарським класиком» Максімом Горькім, і тому з Коцюбинського ліпили соціаліста, мало не ленінця, ще й атеїста, не зважаючи на його духовну освіту. А ще ж посилалися на те, що його син Юрій був радянським партійним і військовим діячем… Але це не зупинило радянських карателів, що ревно виявляли «ворогів» навіть у власних лавах: до виключення у 1966 році М. Коцюбинська була членом компартії. З полегшенням позбулася партквитка, хоча й усвідомлювала, що це означало для неї.

В одному інтерв’ю Михайлину Хомівну запитали, чи захищало її ім’я під час репресій. «Що ж, – відповіла, – певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту». Проте не захистило від дальшого тиску і переслідувань. У 1968-му вона стала безробітною.  Виключеній з партійних лав годі було й мріяти про працю за професією. Фактично опинилася без жодних засобів існування. Скрізь відмовляли, аж поки за допомогою прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади (така собі «милостиня» від влади) вдалося влаштуватися до видавництва «Вища школа». На початку 1972 року почалася нова хвиля репресій проти українських вільнодумців. Заарештували Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюбу, Зиновію Франко та багатьох інших. У книжці «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років» історик Георгій Касьянов, порівнюючи роботу радянської репресивної машини 1972-го з 1965 – 1966-ми роками, доходить висновку що репресії 70-х стали не лише значно масштабнішими, а й значно жорстокішими: «Методи ведення слідства багато в чому нагадували найганебніші сторінки історії 30-х років».

І хоча Михайлину Коцюбинську, незважаючи на її контакти з дисидентами та зберігання забороненої літератури, не заарештували (знову захистило ім’я), але зашморг утисків щодо неї посилився: провокації, доноси та обшуки; під час одного з них у неї було знайдено примірник відозви Гельсінської групи, з учасниками якої вона спілкувалася. Одразу ж у видавництві «Вища школа» відбулися збори, на яких ішлося про її звільнення за антирадянську діяльність.

У цьому, за її визначенням, «міні-таборі на робочому місці» вона перебувала до кінця 1980-х, тобто до глибокої «перебудови». А тоді повернулася до «рідного» Інституту літератури і до любої наукової праці. Нарешті змогла передавати іншим свої знання й досвід. Розповідаючи про Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Євгена Плужника, Ігоря Калинця, Василя Стуса та багатьох інших визначних постатей, Михайлина Хомівна вдруге, а часом і вкотре проживала злети, поривання, страждання і ціле життя героїв своїх нарисів і статей; при цьому добро і зло розуміла у первинній, сакральній суті.

Виступала в університетах, робила доповіді в Україні та на численних міжнародних конференціях у Чехії, Словаччині, Польщі, Франції, Канаді, Великобританії. На I Конгресі україністів (1990 р.) величезний успіх мала її доповідь «Феномен Стуса». Зрештою спорядила своєю передмовою його першу збірку поезій «Дорога болю».

Свіжий вітер життєдайних змін 1990-х років сприяв нашому спілкуванню, яке набуло конкретного змісту у Всеукраїнському об’єднанні «Громадянська позиція», куди Євген Сверстюк запросив нас. Разом з Олесем Шевченком, братами Михайлом і Богданом Горинями, Миколою Горбалем, Олександром Сугоняком й іншими небайдужими ми обговорювали події культурного, громадського і політичного життя в незалежній Україні. Коцюбинську шанували як представницю славного роду, аристократку духу, а головне – безмежно поважали за її глибоку ерудицію, нерідко звертаючись до неї за підтвердженням власних припущень. Михайлина Хомівна відповідала м’яко, по-жіночному, не категорично, даючи можливість самому дійти слушної думки… Незабутні часи – як і особистості, що належать до них!

У цьому контексті погодимося з письменником і культурологом Вадимом Скуратівським: «Ми живемо в дуже драматичну хвилину нашої країни, коли українофобство наїжачилося щодо нашої культури; зрештою, можливо, входимо навіть не в драматичну, а трагічну стадію нашого культурного розвитку. Але в мене таке враження, що ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна, яка попри те, що залишила нас на 80-му році життя, по тому вже безперестанку асистуватиме тим чи іншим українським культурним процесам. І я маю надію, що ці процеси не припиняться ніколи».

Берегиня української літератури, зв’язкова поколінь. Лагідна жінка з мужнім серцем. Такою була і є для нас незабутня Михайлина Коцюбинська.