Київ, вулиця Володимирська, 57. За цією адресою у теперішньому Київському міському будинку вчителя «мешкає» Музей Української революції 1917 – 1921 років. Цілком законно: у цьому будинку колишнього Педагогічного музею тоді засідала Українська Центральна Рада. Втім приводом поспілкуватися з директором музею Олександром Кучеруком цього разу стала не сама експозиція, а книжкова новинка. Монографія пана Олександра про маловідомі сторінки історії української столиці.

Серед намиста парків на Дніпрових схилах Маріїнський – особливий, «придворний». Колись – імператорської фамілії, а нині – як садово-паркове коштовне обрамлення будівлі Верховної Ради та президентського Маріїнського палацу.

– Офіційно парк стали називати Маріїнським вже у роки новітньої незалежної України, – зазначає Олександр Кучерук. – Спільним розпорядженням Київради та міськдержадміністрації 2 лютого 1993 року тодішньому Радянському парку дали нове ймення. Не зовсім доцільне, бо назву «Маріїнський»  утворено від імені дружини російського царя Олександра II, Романової Марії Гесен-Дармштадської. Це вона наказала розбити тут регулярний парк, щоб мати гарний краєвид із вікон царського палацу і місце для прогулянок.

– А коли тут з’явилися перші поховання?

– Ще з XVI ст., коли неподалік розташували комплекс Київського Свято-Микільського Пустинного монастиря. А вже сучасніші поховання, про які відомо, пов’язані з церквою Олександра Невського, зведеною наприкінці XІX ст. Тоді поруч неї заклали цвинтар. У добу революції тут першими поховали жертв протистояння пробільшовицьких сил з військами Київського військового округу наприкінці жовтня 1917 року. Обидві сторони зазнали втрат: як тоді розповідали, серед республіканських сил (їх називали «юнкерами») загинуло 400 чоловік, а серед більшовиків – тільки 19-теро. Є сумніви щодо першої цифри, важко віриться в так диспропорцію втрат. У газеті «Нова рада» повідомлялося, що 5-18 листопада 1917 року «у Києві урочисто поховано коло двірця 10 жертв гражданської війни. Величезна процесія робітників і війська пройшла з музикою і прапорами до двірця, де після промов поховано всіх 10 жертв». З часом радянська пропаганда, фаворизуючи «свої» втрати, про юнкерів не згадувала, але київське середовище зберегло пам’ять про них: називало це поховання «Могилою 500 офіцерів». Тривалий час вона стояла занедбаною, двометровий насип над нею поріс бур’янами, за похованням майже не доглядали. Згодом насип таки обнесли огорожею і встановили мармурову таблицю з написом «Тут поховані перші жертви Жовтневого повстання в 1917-му році».

1934 року, після повернення столиці з Харкова до Києва, земляний пагорб ліквідували, натомість встановили надгробок, постамент, який увінчувався декоративною, гранітною вазою. Під час Другої світової війни, надгробок демонтували і від нього залишалась лише основа. 1949 року відкрили новий, менший за висотою надмогильний пам’ятник, використавши урну з надгробку 34-го року, але вибивши на монументі інший текст. Цей надгробок як комуністичний символ частково демонтували у час Революції гідності 2014 року.

– Чи відомо, хто там похований?

– Ніхто не знає. Ніколи ніхто не проводив ніяких досліджень. Але це був лише початок сумного безіменного мартирологу. Наступні поховання у парку з’явилися у січні 1918 року, після збройного заколоту більшовиків проти влади УНР. В окремих районах столиці його придушили за кілька днів, проте повстанці укріпилися на території заводу «Арсенал». Урядові сили наступали з двох боків: з вулиці Московської та від Маріїнського парку через Микільську браму. Вбитих, звісно, мали десь ховати, і найзручнішим місцем знову став Маріїнський парк. Після більшовицької окупації Києва, теж на початку 1918 року, тут знову ховали. Цитую: «З 1-го по 5 лютого київський пролетаріат хоронив жертв Січневого повстання у Маріїнському парку». Тоді підготували дві великі могильні ями. В одній, неподалік парку, поховали українських борців: поскидали тіла без трун належного пошанування. Скільки там поховано довідатися важко, але навряд їх було менше, ніж оборонців «Арсеналу», бо завжди кількість жертв серед наступаючих значно переважає кількість загиблих оборонців.

– Де саме ця могила?

– Локалізувати на місцевості братську могилу захисників української влади неможливо, адже на ній від початку не було встановлено ніяких пам’ятних знаків, а згодом більшовицька влада зробила все, щоб про це місце поховання забули. Натомість «своїх» більшовики ховали з особливими почестями. В одній газеті того часу писали: «В неділю 4 (17 лютого) відбувся урочистий похорон жертв, що загинули під час крівавих подій у Києві, котрі боролися на боці совєтської влади… у Маріїнському парку були вириті дві величезних братських могили», до яких «опущено кілька сот чорних трун».

– Справді стільки «червоних» загинуло?

– Згадка про «кілька сотень» потребує перевірки й уточнення. Більшовики часто вдавалися до маніпуляції такими даними – в той чи інший бік. Збережені фотографії поховань дають змогу визначити приблизний розмір могильної ями. За цими вимірами загальна кількість похованих червоногвардійців – не «кілька сот» і не тисяча, як згодом зазначалося в радянський літературі. Цікаво, що більшовики попри задекларовану атеїстичність ховали загиблих за православним обрядом, замовляли панахиду, щоправда, не на місці поховання, а у Володимирському соборі. Те саме стосувалося і євреїв, яких ховали за іудейським обрядом. Нові тіла, виявлені в наступні дні, теж звозили сюди і ховали в нових спільних могилах, але вже без пафосу і мітингів. Так 13 лютого 1018 року поховали одного з керівників антидержавного заколоту Олександра (Азефа) Горовіца. А 3 лютого в цій-таки могилі знайшла спочин активна діячка Російської соціал-демократичної більшовицької партії Галина Тимофєєва. Наступного дня сюди ж з Байкового кладовища перенесли тіло загадково загиблого під час більшовицького заколоту керівника військової організації Київського комітету більшовиків Леоніда П’ятакова.  

– І тоді розпочався «червоний терор»?

– Так. Здавалося, поховавши загиблих у боях за місто, більшовики мали б зосередитись на завоюванні прихильності суспільства, проте події розвивалися інакше. Член Центральної Ради Сергій Єфремов, який залишився в окупованому Києві, так характеризував той короткий період російсько-більшовицької влади в столиці: «Божевілля і страх літав над містом і дедалі набирав таких огидних форм, що дихати робилося неможливо».

«Червоний терор» у Києві за нетривале перебування в місті більшовицьких окупантів був «надпродуктивним»: кількість убитих становила, за різними даними, від двох до п’яти тисяч осіб. Убивали службовців, інтелігенцію, робітників та військових –  за більшовицькою термінологією, «контрреволюціонерів». Гинули і цілком випадкові. Одночасно прокотилася хвиля мародерства, насильства і грабунку.

– І у тих жахливих подіях Маріїнський парк теж згадується?

– Він став одним з місць масових розстрілів і поховань, бо поруч, в Маріїнському палаці було, ЧК, яке вершило «правосуддя». Тіла просто скидали до викопаних ям і загортали землею. Жодних позначок – місце поховання можна було визначити лише на око.

– І ці братські могили залишилися безіменними?

– Відомо, що серед розстріляних російсько-більшовицькими окупантами були генеральний секретар земельних справ уряду УНР Богдан-Олександр Зарудний, член Української Центральної Ради Леонард Бочковський та співробітник газети «Народна воля», член Української Центральної Ради Ісак Пугач. За інформацією незалежної установи Червоний Хрест, цитую: «У Києві за 10 днів більшовицького панування було розстріляно більше п’яти тисяч чоловік, що більшовики вважали контрреволюціонерами». Особливо ретельно потрудилися «красногвардєйци» Муравйова в перші дні панування більшовиків 26-28 січня. Тоді в Маріїнському парку коло палацу безперервно лунали постріли. Розстрілювали людей цілими групами, по декілька десятків душ. Трохи пізніше більшовицьке джерело визнавало цей факт, але наводило меншу кількість жертв.

– Чи є свідчення про ті трагічні події не лише з радянських джерел?

– Ось що писав учасник і свідок подій, генеральний секретар продовольчих справ УНР Микола Ковалевський: «У Маріїнському парку, де стояв самітній царській палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди звозили червоногвардійці арештованих киян і тут же, в Маріїнському парку, їх розстрілювали». Є свідчення росіянина, що на той час опинився у місті: «Розкидані на площі і по доріжках парку роздягнені тіла, між якими бродили голодні собаки, всюди кров, просочений сніг, багато лежали з всунутим до рота «червоним квитком», у деяких пальці були складені для хреста. Але не встигла ще земля вбрати пролиту кров, як нова влада організувала 3 лютого, з великою помпою цивільний похорон жертв революції. Ховали 300 людей, в більшості невпізнані і невинні жертви».

– Про які «червоні квитки» йдеться?

– Справа в тому, що тоді для виготовлення службових посвідчень УНР використовували червоно-фіолетовий папір. І в кого такі документи виявляли, той і ставав жертвою муравйовців. У березні 1918-го, після повернення до Києва української влади, було проведено ексгумацію частини похованих. Тоді значну частину жертв більшовицького погрому в Києві перепоховали на Звіринецькому цвинтарі, а тих, кого вдалося впізнати родичах – на інших міських кладовищах. Частину загиблих після відспівування залишили в парковій могилі, на якій встановили хреста. Жертв «червоного терору» ховали напівстихійно, хаотично, тому достеменно визначити скільки їх там, у Маріїнському парку, неможливо. Йдеться про одну-дві тисячі. Так само неможливо локалізувати місця цих поховань. За свідченнями одного з очевидців тих подій М. Полетики, Маріїнський парк був перетворений на могильник, трупний запах два роки отруював повітря прилеглих Інститутської та Олександрівської вулиць.

Хоронили у парку і згодом. Тут  поховано три члени Української Центральної Ради – Л. Бочковський, І. Пугач, Д. Зарудний, герої Мотовилівського бою 1918 року Ф. Черник, М. Загаєвич та група січових стрільців. На цвинтарі біля церкви Олександра Невського була могила молодшого сина гетьмана Павла Скоропадського.

А коли повернулися більшовики, некрополь парку поповнився новими могилами. Тут поховали Івана Смірнова (Ласточкіна). Цей більшовицький провідник наприкнці 1918 року залишив Київ і перебував в Одесі, керував тамтешньою організацією РСДРП(б). Його та ще кількох більшовиків денікінська контррозвідка заарештувала і в ніч на 2 квітня 1919 року розстріляла на території порту. До слова, саме Смірнов став прототипом більшовика Воронова з радянського фільму «Інтервенція» 1968 року. Зіграв його Володимир Висоцький. У середині серпня 1919 року в Маріїнському парку поховали дружину більшовицького комбрига Василя Боженка – Єлизавету. Подейкували, що чекісти встановили її причетність до махінацій із майном Червоного Хреста в Києві. Розгорівся конфлікт, але Єлизавета «раптово померла». Довідавшись про її смерть, Боженко, який перебував у Новоград-Волинському, вислав до Києва телеграму: «Моя дружина соціалістка 23 років. Убила її ЧЕКА міста Києва. Негайно телеграфуйте розслідування її смерті, дайте відповідь. Через три дні виступимо для розправи з ЧЕКОЮ». Його якимось чином вдалося заспокоїти, на Київ комбриг не пішов. А щоб якось втихомирити гнів Боженка, Єлизавету урочисто поховали у Маріїнському парку, поряд з «героями».

– Де саме?

– Точніше місце поховання встановити неможливо. Цікаво, що після смерті дружини Боженко довго не прожив. 15 серпня поховали дружину, а вже 21-го помер і він, нібито його «отруїла УНРівська агентура». Поховали Боженка в Житомирі. Минуло небагато часу – і не стало його комдива Миколи Щорса. Його застрелили, але толком невідомо, як це сталося. Був ще один більшовицький комбриг Тимофій Черняк, який через пару днів так само загадково загинув. Тобто український червоних командирів просто ліквідовували.

– Яка подальша доля некрополя у Маріїнському парку?

– За радянських часів замовчувався факт, що більшість похованих тут – жертви більшовицького терору 1918-20-х років. За різними підрахунками, в парку поховано від двох до п’яти тисяч осіб. У 20-х-30-х роках парк став місцем поховання деяких партійних, адміністративних та військових діячів уже радянської України. Але після «урочистих» похоронів могили не доглядали, там майже не було пам’ятників, бракувало навіть елементарних табличок. Більшість похованих у парку не були киянами і не мали родин, які б могли доглядати могили. І вони поступово занепадали. Більшовицька влада теж не дбала про могили «своїх» – а що вже казати про місця поховань захисників української державності. Тому перед Другою світовою війною у Маріїнському парку залишилась лише одна спільна могила – поховання листопада 1917 року, скромний пам’ятник загиблим у повстанні 1918 року та кенотаф більшовика А. Іванова. Під час Другої світової війни, як вказує радянське джерело, «німецько-фашистські загарбники в період тимчасової окупації зрівняли могили землею, а пам’ятники зруйнували». Тоді ж демонтували інші знаки й символи комуністичного режиму, зокрема й пам’ятник-гармату на Арсенальній площі.

– А чи були в парку поховання німецьких вояків?

– В роки окупації в Києві поховали сотні німецьких вояків, для цього використовували певні ділянки. Всього відомо понад 70 таких місць, зокрема і Маріїнський парк. Після війни всі їх ліквідували.

Наприкінці Другої світової некрополь Маріїнського парку збільшився ще на одну могилу – радянського генерала Миколи Ватутіна. Могилу влаштували на місці вівтаря зруйнованої у 30-х роках церкви Олександра Невського. Встановили пам’ятник, на постаменті розмістили два сюжетні барельєфи і напис «Герою Радянського Союзу генералові Ватутіну від українського народу». За оце «…від українського народу» тодішній очільник комуністів України Микита Хрущов отримав «наганяй» від Сталіна, але викрутився, і казав, що «все правильно».

Останній раз у Маріїнському парку пролилася кров у дні Революції Гідності, 19 лютого 2017 року тут встановлено пам’ятний знак із гранітних брил та таблицю з портретами і короткими біографіями загиблих 18 лютого 2014 року учасників революції: Ігоря Сердюка, Володимира Кіщука, Сергія Дідича, Олександра Плеханова та Сергія Шаповала.

– Чи відомо, де ще на території парку поховані люди?

– Важко сказати. Бо вся територія від Верховної Ради, закладена плиткою, – там скрізь кістки і могили. Через те що були такі події, ніхто цього не фіксував, а якщо є фотографії, то за ними дуже складно провести локалізацію на місцевості – жодної реальної прив’язки немає.

– Де ще є в Києві не відомі широкому загалу місця захоронення жертв більшовицького терору?

– Таких місць дуже багато. На вулиці Садовій, де Кабінет Міністрів, де побудований новий будинок комітетів Верховної Ради, –  там у дворі була найбільша яма з трупами замордованих. Це був великий чекістський квартал, там була тюрма, і це все була величезна зона жаху. Великі поховання були на Черепановій горі. Або взяти Звіринецький храм: він будувався як пам’ятник загиблим у Першій світовій війні, але там і пізніше поховано багато людей. Якимось дивом частина УНРівських могил збереглася. Наприклад, на Лук’янівському цвинтарі є пам’ятник – дерево з обрубаними гілками і написом: «Тут похований козак першого Богданівського полку Зозуля». Біля Михайлівської церкви Видубицького монастиря, за усипальницею Ханенків, під самим парканом – могила Якова Гандзюка. Єдина збережена могила генерала армії УНР. Байковий цвинтар, заходимо на центральну алею, не доходячи до місця поховання В.Щербицького, там є дві могили міністрів доби УНР: Аристарха Терниченка, який був міністром землеробства і помер у 1927 році, а за нею – могила Івана Стешенка, міністра освіти, якого більшовики убили 1918 року. Далі – могила Михайла Грушевського і символічна Миколи Міхновського.

Нині Маріїнський парк готується до реконструкції. Там необхідно встановити невеликій меморіал з надписом: «Тут поховані герої жертв української революції 1917-1921 років». Будемо справедливими – не як більшовики, котрі вшановували пам’ять тільки «своїх».