«Щороку днів на десять їжджу відпочити і попити цілющої водички до Східниці, і це, повір, заряджає енергією на цілий рік».

Таким красномовним аргументом мій старший колега Валентин переконав мене разом помандрувати у цей карпатський дивокрай. Валентинові 84, але він навдивовижу впевнено почувається за кермом. Здолавши за пів дня майже сім сотень кілометрів гарної дороги, ми надвечір спинилися на східницькій околиці.

– Це «Андроповське джерело», – пояснив наш керманич. – Так його прозвали у 80-ті роки. Розповідають, тоді біля джерела був майданчик для спецгелікоптера, яким цю воду доправляли на Скнилівський військовий аеродром під Львовом. А звідти винищувачем її доставляли в Москву, для тодішнього важкохворого комуністичного правителя СРСР Юрія Андропова. Транспортну операцію проводили в темпі бліцу, бо ця вода зберігає цілющі властивості… лишень 3 години.

Тому зваж, читачу: набратися живлющої сили від східницьких джерел можна лише тут, на місці.

Вже за п’ять днів такої терапії, відхекавшись і прочистивши легені гірським чистим повітрям, милувалися довколишньою красою Сколівських Бескидів й остаточно переконалися: українцям варто їхати до Східниці.

Такої ж думки і селищний голова Східниці Іван Піляк:

– Це єдина місцина в Карпатах, де є аж п’ять типів мінеральної води. У Трускавці – тільки «нафтуся», в Моршині – вода з ропою, закарпатські води переважно одного хімічного складу. А у Східниці – і «нафтуся», і бромна, і гліцеринова, і залізиста, і содова…

Залізиста вода, доведено, зв’язує радіонукліди. За президентства Леоніда Кучми Східницю визнали національною оздоровницею, і діти Чорнобиля виводили тут водою радіонукліди.

Завдяки «Новій пошті» нашу содову із джерела 2С відправляють по всій Україні. Вона може зберігатися до двох місяців, не втрачаючи свої якості. Решта східницьких вод багаті на двоокис заліза, а той, контактуючи з повітрям, одразу випадає в осад. Тому зберігати їх неможливо. Пробували зберегти «нафтусю» в пляшках, але з того нічого не вийшло. Ми наші води не видобуваємо примусово: що витекло із землі – набрали люди. Та й довколишня природа лікує.

– У Східниці почуваєшся затишно: тиха долина, такий собі природний амфітеатр, фактично немає багатоповерхівок…

– Селище на висоті 640 м над рівнем моря, навколо ліс, який збагачує повітря. А історичну частину Східниці стараємося всіма правдами й неправдами не дати забудувати як мегаполіс. Виділили місця поза зонами санітарної охорони джерел, де можна зводити висотні будинки.

Курорт Східниця існує з 1969 року. На той час ніхто, крім першовідкривача Східницького родовища мінеральних вод Омеляна Стоцького, який впродовж майже трьох десятиліть відкрив 38 джерел, не вірив у курортне майбутнє нашого селища. Мій батько працював в експедиції, яка пробурювала вісімнадцяте джерело, і інженер-геолог йому  казав: ви ніколи не станете курортом, бо такий монстр, як Трускавець, не дасть вам розвинутися.

На той час фінансування йшло згори. Можливо, це й добре, що Східниця тоді не розвивалася як великий курорт. Бо що сталося б із нашими джерелами та й наскільки тут усе забудували б? У нас за часів Радянського Союзу було п’ять чи шість пансіонатів. Тепер вони практично не функціонують, крім одного. Курортна галузь почала розвиватися і розвивається на приватному бізнесі.

– Тобто, знайшли інвесторів?

– Тішуся, що є земляки, які не вивозять свої капітали закордон, а вкладають удома, в Карпатах. Східниця не тільки сама живе, а підтримує життя цілої громади, дає робочі місця. Нині це локомотив економіки навколишніх територій.

В 2020 році ми об’єдналися у територіальну громаду після реформи децентралізації. Вважаю, що це дуже вдала реформа, вона по-інакшому наповнила бюджет громади. Тепер ми не можемо сказати, що нам бракує грошей. Якби не війна, думаю, ми великими кроками просунулися б уперед. Нині ж 50% перевиконання віддаємо на оборону. А треба буде – і 100% віддамо! Так само і те, що не реалізовано з бюджету, віддаємо нашим захисникам.

Ось нещодавно передали «мавіки» для 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила, яка веде бої в районі Часового Яру.

– Є намір долучити курортну базу Східниці для реабілітації учасників війни?

– Ми вже стараємося це робити в міру того, що можемо зробити. Ми, звісно ж, не маємо державних чи ще якихось структур, які би могли займатися відновленням чи реабілітацією. Всі наші готелі збудовано коштом власників, а отже кожен із них хоче отримувати якусь вигоду.

Держава ж каже: ось вам умовна кількість грошей, щоб провести реабілітацію. Але ці кошти надто незначні. Так, у Східниці є чимало готелів, які приймають людей. Знаю готель, який за участі громадської організації приймав на реабілітацію сто жінок, визволених з російського полону. Тоді власники цього закладу вийшли навіть не в «нуль», а в «мінус».

Ось і сьогодні привезли до нас хлопців на реабілітацію. Готелі йдуть на те, щоб допомогти, але наскільки довго вони це зможуть робити фактично на волонтерських засадах і наскільки довго вистачить їхнього фінансового потенціалу? Готель має певний рівень, і щоб його тримати, він повинен в день отримувати, умовно кажучи, десять гривень. А коли замість отієї десятки він постійно отримуватиме 5 гривень, то й рівень його мимоволі знизиться.

Напевно, держава мала б на це зважити. І помогти, підтримати.

У нас з місцевих бюджетів забрали 140 млрд гривень. Коли я йду в банк і купляю облігації державної позики, то знаю, що держава користується моїми грішми, але колись поверне їх мені з певними відсотками. То чому ж у місцевого самоврядування гроші просто відібрали? Чому не сказали: «Віддайте на війну все, що можете, а ми вам виписуємо облігації і за три, десять чи п’ятнадцять років повернемо вам кошти, щоб ви й далі мали розвиток»?

– Нині збройно боремося і за наші законні території, і за українську ідентичність? Як у вашій громаді зберігають артефакти минувшини, культури, побуту горян?

– Майже при кожному сільському будинку культури створено музейні краєзнавчі кімнати. В Східниці при школі така експозиція навіть має офіційний статус музею. На жаль, дуже багато втрачено. В нас чотирисхилі бойківські хати стоять по сьогоднішній день, але вони в занепаді. Люди поїхали на легший хліб. Село пропадає, і ми не можемо на те дати ради.

Я деколи звертаюся до людей. Кажу, давайте ми вашу хату заберемо, селищна рада її викупить, зробить ремонт, і так збережемо нашу самобутність. Але люди цього не розуміють. Багато хто ці хати просто розбирає: мовляв, старе, незрозуміле. Їх неможливо зупинити, переконати: прийшли нові технології, і людина думає, що пластик є кращим за те, що придумав його дід чи прадід.

Колись із села Майдан у нас тяглася вузькоколійка в Сколе, якою робітники барона Гределя, найбільшого власника лісів у Сколівських Бескидах, возили паротягом ліс. Там стояла піч, гута, де плавили чавун. Вузькоколійка працювала до 60-х років, а потім почали їздити машинами, все розтягли і все пропало.  Тепер хочемо зробити бодай імітацію тієї вузькоколійки – через річку Майданку, де залишилися три опори основи моста.

Почали робити млин, але завадила війна: хлопець, який його робив, пішов на фронт. Маємо унікальну церкву, стіни якої розписано сценами пекла, а підлога там теж унфкальна. Є охочі цю підлогу залити, мовляв, щоб утеплити. Але це знищить унікальний автентичний вид храму. І я не даю це робити, постійно воюю. Добре, що маю підтримку прогресивних священників, які розуміють, що треба зберегти самобутню архітекту цієї церкви.

– … Щоб і наші нащадки милувалися не тільки лісами, водоспадами, скелями, на яких колись були нездоланні фортеці, а й старовинними храми, зразками автентичного житла, інших об’єктів народної архітектури; щоб знали місцеві звичаї і традиції.

– Звісно. Але до 2020 року ми просто не могли розвиватися. Селище мало 694 га землі, з яких 100 га лісу і 150 га – під санітарно-захисними зонами. Ми були обмежені в можливостях і нічого не могли робити. У нас тут національний природний парк «Сколівські Бескиди». Свого часу ми з ними розробили туристичні маршрути, почали просувати спільний проєкт, але й тут на заваді стала війна. Я багато їздив по світу, дивився, як у них це облаштовано. Дуже подобається, як зроблено в країнах Балтії, як заохочують людей відвідувати національні парки…

– Зазвичай на курорт їдуть не лише лікуватися, а й відпочити і навіть розважитися.

– Треба розуміти, що Східниця – це не міський курорт. Тут більше йдеться про послуги зеленого туризму. Завжди кажу: якщо комусь із наших гостей  потрібен нічний клуб – до Трускавця 20 км. А у нас варто насолоджуватися водою, пішими прогулянками, краєвидами, повітрям. Зважте, шість разів на день вам треба випити «нафтусю». Лише до джерела за день находите щонайменше вісім кілометрів.

В теплий період проводимо фестиваль «Східницьке літо». Стартуємо на Зелені свята, а фінішуємо у вересні, на Міжнародний день туризму. Хочемо започаткувати «Фестиваль гриба». Ще для відпочивальників організовуємо велопрогулянки, щоразу це інше місце, щоб було цікаво. Недалеко від нас, у сусідньому районі є найвища у Європі дерев’яна вишка. Ці всі маршрути мають певні фізичні навантаження. Є й загальні екскурсійні програми – до водоспадів національного парку, до давньоруського наскельного оборонного комплексу Тустань. Автобусом можна поїхати у Трускавець, Моршин.

Мені більше подобається ходити лісами. Щороку, у день Прапора збираю селищну раду і веду на якусь нашу гору.

– Можливо, варто організувати й фестиваль вашої місцевої страви? За прикладом «Фестивалю ріплянки», який проводять у Колочаві.

– Гастротуризм у нас пробували розвивати буквально два-три роки тому. На свято «Східницьке літо» господині з готелів пекли і виставляли пляцки (торти). Але гості Східниці зазвичай приїжджають пити «нафтусю», живуть за розпорядком, харчуються по годинах. Не порівняти з  Колочавою: там турист день-два побув і поїхав далі.

А наш туристичний маршрут – показати туристові, як млин меле пшеницю. А тимчасом господиня почастує його свіжоспеченим книшем, польським борщем чи грибною юшкою, піднесе чарку самогону, музики зіграють на скрипці, акордеоні та бубні, і вже дорога до Східниці видасться ближчою.

– Яким бачите ваше селище років за десять?

– Хочу бачити його красивим. Щоб були гарні дороги з майданчиками, щоб після війни люди з певними обмеженнями мали б доступ до будь-якого джерела.