В «Урядовому кур’єрі» за часу редакторства Михайла Сороки, не без його мудрої та розважливої селекційної роботи, підібралася була команда щипаних і битих, давніх та впізнаваних у класичній українській журналістиці спеціалістів. Та команда майже в повному складі, знову ж таки за тонкої і стратегічної лінії головного редактора, базувалася не на штабній, так би мовити, редакційній базі по вулиці Садовій, поруч з Кабінетом міністрів, а на допоміжній, ніби «законсервованій» про всяк випадок. на Шулявці, у стінах добре відомого всім видавництва «Преса України».
І хоча «штабісти» «Урядового кур’єра» з прихованою заздрістю, а то й роздратуванням називали своїх колег з Шулявки розгнузданим товариством, проте «шулявка» «Урядового кур’єра» завжди мала високу самоорганізацію, самоповагу, дисципліну. І навіть свого неофіційного, але всіма категорично визнаного – під «тернівку» і щире слово коронованого – Президента… Івана Микитовича Власенка. Дивовижного чоловіка, письменника і журналіста. Ходячу енциклопедію.
Вустами цього скромного і тихого чоловіка говорила і, слава Творцеві, говорить унікальна історія, яка може без вороття зникнути, загубитися, якщо б не було, скажімо, слухачів, таких, як ми, і тієї ексклюзивної «тернівки». Ми навіть якось сигналізували до студії документальних фільмів. Але ні наш розрекламований анонс, ні навіть наявність «тернівки» те аморфне «кіно» не спокусили…
Проте, о, диво!!! Минуло трохи років і мені осьо потрапляє до рук книжечка, де записано нехай дещо – але ж записано і видано! – із того, що я чув на власні вуха на тій нашій милій серцю Шулявці.
У видавництві «Щек» невеликим накладом побачила світ книжка Івана Власенка «Ірпінські та інші побрехеньки». З’яву її важко переоцінити. Це книжка, яких в Україні катострофічно мало. Яка збурює інтерес, нагулює апетит, викликає ажіотаж до читання української літератури.
Спогади Івана Власенка є якоюсь мірою, ніби тихий і ненарочитий голос приватного і непроплаченого адвоката багатьох люблених, шанованих та й коронованих українських радянських письменників. Тихий голос на їхню реабілітацію, яка потрібна, власне, не стільки їм, скільки нам. Щирим людям, усім, хто воліє і мусить знати природу всього того, що відбувалося, і чому воно так відбувалося.

Леонід ІСАЧЕНКО

ЗВИЧКА — ДРУГА НАТУРА

Іван Немирович не любив радянського звертання «товаришу», а тим паче — «громадянине», і замість цього вживав слово «шановний». А коли поціновував твори колег, які йому подобалися, або заходила мова про його власні твори, то не шкодував епітета «геніальний». За іноді надмірне вживання цих слів Івана Олексійовича прозвали «шановним» і «геніальним». На обидві ці клички він охоче відгукувався. І якщо першу сприймав цілком нормально, то другу з властивим йому гумором. Одного разу, зустрівшись, каже мені: «Ти знаєш, шановний, людина швидко звикає до слави. Спершу я сердився за геніального на свою адресу, а тепер, коли довго не чую цього епітета, то стає якось аж образливо: недооцінюють».

ГЕНІАЛЬНОМУ — ГЕНІАЛЬНО

Перебираючи свої старі ірпінські папери, я натрапив на пожовклу сторінку з блокнота. Вгорі моєю рукою було написано: «Геніальному — геніально». А далі почерком і стилем, подібним на почерк і стиль Петра Осадчука, таке:
В Немировича Івана
Бездоганна, геніальна
Вийшла книжка для дітей.
Ей!
І про білого коня —
На!
Ще й про Сашу Білаша.
Тільки, ша!

ЗАЗДРІСТЬ — РУШІЙ ТАЛАНТУ?

Кінчалося засідання спілчанської президії. Хтось проходив мимо Загребельного з грубеньким томом під пахвою.
— Це ти таке склепав? — відразу ж зреагував той.
— Не заздріть, Павле Архиповичу, — відповів той жартома.
— А я заздрісний, — цілком серйозно відповів Загребельний. — Письменник повинен бути заздрісним. Якщо він не заздрісний, то ніколи не напише вартісного твору.

Справді він дотримувався цієї тези чи сказав це для красного слівця, не знаю. Але всім було відомо, що з товстим романом та ще, не дай Боже, на історичну тему перед ясні очі Павла Архиповича краще не потрапляти, а тим більше —дарувати з шанобливим написом. Знав про це й Петро Г., але не витримав, щоб не показати керівному письменнику, що ми також не патичком роблені, — подарував. І було це в Ірпені.

Ішов Борис Комар з їдальні до свого корпусу, бачить — посеред алеї, прямо на асфальті, лежить грубенька книжка. Узяв до рук, ще свіженька, пахне друкарською фарбою. «Поле не спить», — прочитав. Відгорнув обкладинку. На авантитулі було старанно виведено: «Вельмишановному Павлові Архиповичу… і т.д. і т. ін..» «Мабуть, Павло Архипович загубив», — подумав Борис, який був із Загребельним у приятельських стосунках.

Вікно в кімнаті Загребельного, як завжди, коли працював, було відчинене, і Борис тихенько поклав роман на підвіконня. Не встиг він ступити й кількох кроків, як неподалік об асфальт гучно шльопнула книжка, а слідом загримів сердитий голос Загребельного: «Я тільки що викинув це г…, а ти мені знову його на вікно кладеш!»

МАЙСТЕРНИЙ ПЕРЕКЛАД

Після смерті «батька всіх народів» ірпінський Будинок творчості поступово почав набирати сучасного вигляду. Замість невеличких дерев’яних халупок, збудованих, мабуть, відразу після війни із «зручностями» в дворі, у 60-х роках почали зводитися двоповерхові котеджі, де «зручності» були вже на першому поверсі. З дерев’яних повоєнних будівель залишився тільки так званий будинок Малишка. Не пригадую, щоб хтось коли-небудь жив у ньому. Він просто стояв як реліквія. Неодноразово спілчанське керівництво поговорювало про те, щоб там зробити музей Будинку творчості і водити туди на екскурсію школярів, аби знайомилися, як жили й творили велику радянську літературу українські письменники. Але далі розмов будівництво не просунулось. І якщо під час свого керівництва спілкою великий реформатор і політик Володимир Яворівський не звелів його знести, то він стоїть і досі.

Малишко був людиною неймовірно талановитою й незалежною, керувати якою було важко навіть партії: він не піддавався остаточному прирученню і будь-коли міг спалахнути, як іскра, що тліла під попелом.

Окрім поезії, жінок і гри в карти, Андрій Самійлович, кажуть, не цурався й тієї, що веде в зачароване коло: не вип’єш — не напишеш, не напишеш — не вип’єш. Ці мудрі слова письменницький поговір приписує саме Андрію Малишку. Може, воно так і було, бо Платон Майборода, згадуючи в колі друзів про те, як народжувалася «Пісня про рушник», буцімто казав: «Цю пісню ми писали втрьох: Андрій, я і пляшка».

Одного разу, коли я попросив Михайла Ігнатенка, який добре знав Андрія Самійловича, розповісти щось про його перебування в Ірпені, він кивнувши на будиночок, мимо якого ми якраз проходили, відповів: «Що вам сказати? Коли Андрій Самійлович працював у цьому будиночку, а він завжди зупинявся тільки в ньому, то стіни тремтіли, дах підстрибував, а сам будиночок ходив ходором». Що робив у цей час Малишко, він так і не сказав.

Через свою непередбачуваність Малишко був для радянської влади людиною небезпечною. Попри те, що він писав і вірнопіддані вірші, подібні до тих, що подибуємо в збірці «За синім морем», за яку він одержав Сталінську премію, довіри йому не було. А саму премію, кажуть, отримав так. Будучи в США, поет зустрічався, звичайно, із земляками-емігрантами. Один нібито сказав йому: «У вас немає свободи слова. У США ви можете стати перед Білим домом і сказати: «Ейзенхауер (тодішній Президент США — І. В.) — дурень». І вам нічого не буде». Малишко на те нібито відповів: «Це саме ви можете сказати і в Москві, на Красній площі, і вам також нічого не буде».

Ця відповідь якимось чином буцімто стала відома Сталіну і дуже йому сподобалась. Коли ділили премії, він сам запропонував кандидатуру Малишка, ось чому черговому доносу, надісланому з Києва земляками-«доброзичливцями», не насмілилися дати хід.

Даруйте, це вже я надто захопився Малишком, а мова ж тут не про нього, а про розбудову Будинку творчості, яка тривала не один рік. Окрім чотирьох нових корпусів, їдальні й клубу, віддалік на лужку під вільховим гайком була збудована лазня. По суботах письменники могли там помитися, попаритися і побалуватися пивцем, якщо таке було в наявності в Ірпені. Неподалік лазні була чимала копанка, а біля неї забитий кілок з дощечкою, на якій значилося: «Пожарный водоем». З протилежного боку копанки стояла характерна споруда на одно вічко з написом на дверях: «Уборная».

Ось одного дня, звично прогулюючись після обіду по алеях, письменники побачили, що напис «Уборная» був жирно перекреслений, нижче написано: «Вбиральня». Переклад Марка Зісмана». Кажуть, це був жарт одного відомого письменника. Але сам він свого авторства уголос не визнавав. Тож я його й не називаю.

ВАЖКА СПРАВА

В Ірпені свого часу майже безвиїзно жили два євреї — поет і перекладач Марко Зісман і прозаїк Іона Грубер. Останній народився в Чернівецькій області, точніше там, де вона пізніше утворилася, навчався і жив ув Австрії та Польщі, досконало знав мови цих народів, ба навіть писав свої твори німецькою, тому вважався майже європейцем, який з доброго дива перебрався в СРСР. Щодо Марка Давидовича, то він був одеситом, а одесити, як відомо, знають усі мови. Обом цим письменникам на той час було за сімдесят, обоє були одинокі, тож в Ірпені мали не тільки житло та хліб-сіль, а й товариство для спілкування. При цьому Марко Давидович віддавав перевагу товариству жіночому. У нього була навіть своєрідна формула знайомства з представницями прекрасної статі. Виявивши чергову пасію і діждавшись слушного моменту, він підходив, вітався, відрекомендувався, не забувши сказати, що він не тільки поет, а й перекладач з багатьох мов. Почувши ім’я незнайомки, відразу ж запитував: «А скільки мов ви знаєте? — і, не чекаючи відповіді, додавав: — Я знаю п’ять мов».

На письменниць це особливого враження не справляло і над Марком Давидовичем незлосливо підсміювались. Але ось, здається, 1976 року Літфонд вирішив підвищити рентабельність Будинок творчості в Ірпені і виділив два старі, ще чоколовські корпуси для відпочинку шахтарів Донбасу. Відпочити в апартаментах письменників виявили бажання не тільки шахтарі, а й шахтарочки. Щоправда, у своєму виборі вони дуже швидко розчарувалися. Виявилося, що в письменників немає не тільки атракціонів і вечорів танців, а навіть буфету зі спиртними напоями. Мало того, до них, гегемонів трудового фронту, проявила ще й елементи дискримінації: поселили по троє в кімнаті, тоді як письменник жив сам-один. Ображені шахтарі пішли шукати розваг і пригод у місто, а шахтарочки, не знаючи, куди подітись, як неприкаяні шнуркували сюди-туди по алеях. Отут до однієї з них і підкотився Марко Давидович зі своєю формулою знайомства. Жінка, яка знала лише донбаський діалект «великого й могутнього» і була певна, що таким користується весь світ, бо «ім разговарівал Лєнін», почувши аж про п’ять мов Марка Зісмана, була ошелешена такою дивовижею. А Марко, відчувши це, заливався солов’єм.

У цей момент на променад вийшов Іона Грубер. Побачивши Марка з незнайомою жінкою, глухуватий Іона на весь двір гукнув Данилові Окийченку, що йшов назустріч:
— Это что у Зисмана новая любовница?
— Схоже на те. — підтвердив Данило.
— А что он с ней будет делать? — не вгавав Іона.
— Як що? Перекладатиме.
— Как? — Іона аж зупинився від подиву.
— З канапи на ліжко або навпаки, — незворушливо відповів пан Данило.
— И вы думаете у него это получится?
На це питання Окийченко відповісти не зміг, і воно розчинилося в чистому ірпінському повітрі.

ВЕЛИКА ПОМСТА ДРІБНИХ ЛЮДЕЙ

У радянські часи письменникові потрапити на «проработку» було простіше, ніж дурневі з гори скотитися, особливо такому безпосередньому й нелукавому, як Микола Сом. Ще з студентських років він був у щирих дружніх взаєминах з Василем Симоненком і дуже дорожив цією дружбою. Тож на засіданні поетичної секції, присвяченій пам’яті Василя Симоненка, він у своєму виступі сказав, що Спілка письменників не цінувала цього геніального поета, не висунула його на Шевченківську премію, яку він давно заслуговував, а коли його нарешті висунули посмертно, то Бажан пішов у ЦК і відібрав премію у вже мертвого поета.

Такого зухвальства спілчанські метри пробачити не могли. Сома викликали на засідання не то президії, не то парткому і давай наставляти на путь істини. Молотили і в хвіст і в гриву, не шкодуючи ні ціпа, ні току. Особливо старалися голова поетичної секції Платон Воронько та секретар парткому Василь Козаченко. Підставляв свій глек на капусту й Юрій Збанацький, тодішній голова Київської письменницької організації. Сом мужньо мовчав, і вихователі вирішили, що він «усвідомив».
— Ти все зрозумів, Миколо? — запитали наостанок.
— Зрозумів.
— А що ж ти зрозумів?
— А те, що ви — ніщо! Хто ви такі? Хто вас знає? А моя пісня (мається на увазі пісня до вечірньої казки «Заходить до хати зоря-зоряниця» — І.В.) щовечора звучить по телевізору, і всі знають, що автор її Микола Сом. А за повчання вам, Платоне Микитовичу, — повертається до Воронька, — і вам, Василю Павловичу, — каже Козаченку, — даю по дулі, а вам, Юріє Оліферовичу, — півдулі, бо я вас поважаю. — І пішов собі.

Після цього впродовж 24 років, хоча пісня «Заходить до хати зоря-зоряниця» й звучала, автора слів не називалося. Така була помста поетові за відвертість.

І «ЇЖАЧКА» ВПОЛЮВАЛИ

З 1946 року й аж до смерті Сталіна головою правління Спілки письменників залишався Олександр Корнійчук, а Натан Рибак, який був одружений на його сестрі, незмінно обіймав посаду секретаря парткому Київської організації СПУ, рішення якого фактично поширювалося на всю спілку. Цей тандем правив винятково сталінськими методами. Моральний клімат у спілці був гнітючий, процвітали доноси й нашіптування, цькування письменників і відверта розправа над ними. Апофеозом демократії й свободи слова була організована парткомом сатирична стінгазета «Їжачок», редагувати яку було доручено гумористу Дмитру Білоусу. В усній настанові редактору секретар парткому наголосив що роль стінгазети — розвивати внутріспілчанську критику й особливо самокритику. Звичайно, попередньо порадившись із парткомом.

Та «Їжачок» замість того, щоб самокритикуватися, штрикаючи колючками під боки самого себе, почав штрикати ними начальство. В одному з випусків дісталося на горіхи й Рибаку. Такий поворот самокритики владному тандему дуже не сподобався. І однієї ночі «Їжачок» зник. Увечері його ще бачили, а наранок — і слід прохолов. Підозра впала на секретаря парткому, але той свою причетність до такої ганебної справи категорично заперечував. Та його словам мало хто вірив. І ось одного дня на місці зниклого «Їжачка» з’явилася епіграма:
«Їжачок» без колючок,
Можна його й стибрить,
На нім буде Рибачок
Голим задом їздить.
Дмитро Григорович, трохи знітившись, сказав, що в оригіналі замість слова «стибрить» було інше, яке значно краще римувалося зі словом «їздить». Та позаяк було сороміцьке і адресувалося тільки Рибакові, то автор у розповідному варіанті його не оприлюднив. Епіграму негайно зняли, що не завадило її широкому розголосу. І тоді керівний тандем, щоб позбавити підпільну літературу підґрунтя для подальшого розвитку, вирішив «Їжачка», який неправильно зрозумів, що таке радянська демократія й свобода слова, прикрити. Назавжди.

ЩО НА РОДУ НАПИСАНО

Натан Рибак жив переважно в Ірпені, де мав розкішну, як на той час, дачу. Мав і машину та водія, адже був заступником голови Українського республіканського комітету боротьби за мир. Але, маючи машину, він панічно боявся швидкої їзди. Як тільки авто перевищувало швидкість 70 км/год., він осмикував водія:
— Їдь тихіше.
Але того, що на роду написано, мабуть, не обійдеш і не об’їдеш, з якою швидкістю ти б не просувався. Восени 1978 року на перегоні Гостомель — Ірпінь назустріч машині, в якій їхав Натан Рибак, буцімто виїхала вантажівка. Водій Рибака, рятуючись від лобового зіткнення, різко звернув праворуч, на луки. Місцевість була рівна, тільки метрів за 20 від дороги росло одне-однісіньке дерево. Майже некерована машина знайшла його. На водієві, кажуть, не було й подряпини, Натан Самійлович загинув.

ЕКСПРОМТ З НЕСПОДІВАНИМ ПРОДОВЖЕННЯМ

Петро Осадчук по праву вважався великим майстром експромту. Несподівані рядки народжувалися в нього моментально і в найнесподіваніших ситуаціях. Свідком цього я був не раз. Так було й того разу, коли в спілці з якогось приводу збирався письменницький пленум, після якого бригади «майстрів пера» мали роз’їхатися по областях щось розтлумачувати темному люду.

У день приїзду в «Енеї» було завізно. Обнімаються, цілуються, п’ють по чарці, одне слово, стовпотворіння вавилонське. Серед прибулих і львівський поет Ростислав Братунь, за столом, біля стіни, на якій Базилевич зобразив пекло, сидить, хитро посміхаючись, Петро Осадчук, спостерігає. Раптом витягнув блокнот і став щось швидко записувати.За якусь хвилину гукнув:
— Товариші, слухайте:

РОЗСУПОНИЛАСЬ МАТНЯ
У поета Братуня
Розсупонилась матня.
І в цей хвилюючий момент
Роздався враз аплодисмент.
Отак на схилі літ до Братуня
Прийшло народне визнання.
Слухачі засміялися. Братунь скривився, але мужньо промовчав.

Наступного дня формувалися бригади для поїздки по областях. Осадчук і Братунь за цілковитою випадковістю опинилися в бригаді, що їхала в Івано-Франківськ. Їх супроводжувала Віра Павловська, працівниця апарату, яка мала залагоджувати всі фінансові справи.

Прибули в Івано-Франківськ, пішли в ресторан пообідати. Посідали до столу. Павловська відійшла помити руки, а коли поверталася, зачепилася за килим і впала. Гречні кавалери кинулися піднімати даму, серед них і Братунь. Не встигли вони привести потерпілу до столу, як Осадчук уже стояв у позі оратора, піднісши догори руку:
—Товариші, слухайте:

ЗНОВ РОЗСУПОНИЛАСЬ МАТНЯ
Павловська впала на підлогу,
Братунь спішить на допомогу,
І від натуги в Братуня
Знов розсупонилась матня!
Тут уже багатостраждальний Братунь не витримав:
— Петре, ну скільки можна м’яшкурити ту матню?
— До повної атрофії, — відповів незворушний Осадчук.

«ШЬА, БЕНДЮЖНІКІ…»

У 50-х роках минулого століття на Одещині жив і працював знаменитий голова колгоспу Герой Соціалістичної Праці Посмітний. Окрім того він ще й був великим другом Остапа Вишні. І коли письменник появлявся в тих краях, господи свого друга ніколи не минав. Бувало, що зупинявся в нього й на кілька днів.

Не зрадив Павло Михайлович традиції й цього разу. Зустрілися, як належить друзям. Сіли обідати. Пообідали чи й не дообідали, як примчав нарочний від партійного обкому з самої Одеси: трудящі просять Павла Михайловича виступити у них на підприємстві. І не коли-небудь, а сьогодні. Колективу вже оголошено, улюбленого письменника ждуть з нетерпінням.

Як не віднікувався, як не відкручувався Павло Михайлович, ніщо не допомогло. Довелося їхати. Привезли його на підприємство, непомітно підтримуючи довели до трибуни і залишили наодинці з тверезим залом.

Тримаючись за трибуну, Павло Михайлович почав читати. Слухали уважно, а по закінченні аплодували. А коли почав читати другу гумореску, із залу почулося:
— Громче!
Письменник трохи підвищив тембр голосу та й бубонить собі далі.
— Громче! — знову із залу.
І тут, прикриваючи й читця, й крикунів, із задніх рядів почулося:
— Шьа, бендюжнікі! Не відітє: папаша бухой работаєт. Уважать нада!

Іван ВЛАСЕНКО