Ще тридцять сім днів тому я перебувала на вершині щастя. Сама цього не відаючи. Я тоді ще не знала війни. Колись (нині мені здається, що це було геть в іншому світі), готуючись до ЗНО з історії і вивчаючи теми про I і II Світові війни, не сприймала це всерйоз, для мене вони даленіли десь із сивої давнини, і мені здавалося, що у нинішньому цивілізованому світі, тим паче в Європі, повторити цю трагедію просто неможливо.

Тепер знаю: війна ближче, ніж ми думаємо. А з таким оскаженілим, варварським сусідом – це майже геополітичний закон. Маємо навчитися жити з цим. Ба більше – мусимо переможно розквітати. Бо цим приречемо імперію на ганебний розвал.

Когось важко депресує вид зруйнованих міст і сіл, когось жахає аж до паралізованої волі думка про жертви, когось точить черв’ячок: тікати світ за очі, бо тут немає майбутнього… Не впадаймо у відчай, не годуймо зневіру! Із цих руїн постане справді нова Україна – відбудуємо її таку, якою по праву величатимемося і дивуватимемо увесь світ.

Ми й нині дивуємо, прихиляємо країни і континенти. Стара Європа шокована мужністю та відважністю наших захисників. Двадцять друга армія світу – Збройні сили України – дає нині важкі уроки воєнної науки – стратегії, тактики, доблесті – другій армії у світовому рейтингу. «Нєсокрушімая і лєгєндарная» орда рашистських загарбників несе в Україні величезні втрати живої сили і техніки. Путінська кліка прагнула цією війною розколоти Україну, а досягла прямо зворотного: народ об’єднався в націю. Як не згадати подячно мирне населення Херсона, Славутича, інших міст і сіл, яке голіруч під синьо-жовтими стягами зупиняло ворожі танки, бронемашини, йшло беззбройне на озброєних до зубів варварів і змушувало їх ретируватися. І того звичайного українського дядька, який із сигаретою в зубах переніс міну з дороги в лісопосадку, і безхатьків, які збирали і зносили пляшки для «коктейлів молотова», і ромів, які поцупили у росіян танк… І про те, як цілий світ дружним відлунням скандував за українським прикордонником: «Русский военный корабль, иди на…».

Так є і так буде: ніхто не зможе забрати у нас нашу гідність, честь та бажання жити у вільній європейській країні.

Наші оборонці надихають, наші люди красномовно переконують: немає нічого неможливого. Ми постійно і всюди про це заявляємо. Тепер для нас найважливіше тримати стрій, допомагати одне одному, підтримувати ЗСУ та бути певним: ми сильні, ми незламні, ми неодмінно переможемо. Ця війна показала нам нас. Сміливих, добрих, щирих, жертовних. Ця війна вияскравила мені мою країну, і я не маю жодних сумнівів – я хочу і буду жити в Україні!

Впевнена: після перемоги Україна розквітне у найяскравіших барвах. Все навкруги зміниться. А найголовніше – Люди! Вони переоцінять цінності, відділять справжнє від фальшу. Вони вже цінують кожен щасливий момент життя. Поза сумнівом: ми дружно відбудуємо нашу неньку-Україну. Повторюю пророцтво славного поета: «Із ран – нове життя заколоситься, що з нього світ весь буде подивлять».

Окупанти зруйнували нашу гордість, літак-гігант «Мрію», але їм не вдалося, а тепер і ніколи не вдасться зруйнувати нашу одностайну віру у Перемогу, у світле майбутнє України як рівної і шанованої в Європейській родині.