А чи знаємо ми, про що розмовляють наші майже дорослі вже діти за щільно  зачиненими від нас дверима? Що чують, коли відгороджуються від нас глухими навушниками? Що бачать, коли за сніданком дивляться крізь нас, мовби крізь скляну стіну? І що думають, коли ми запитуємо: «Ти попоїв?.. Вдягнув шапку?..»

Оці недолугі «шапки», як символ нашої всеохопної, вселенської, а насправді безпомічної батьківської турботи, є чи не єдиним елементом художньої сценографії у новій виставі Стаса Жиркова на сцені столичного театру «Золоті ворота». І двійко стільців, які вже з першої сцени асоціюються з тим, знаменитим, що навпроти ООН в Женеві… Зі зламаною ніжкою… Два стільці, осідлавши які, герої ведуть веселий і водночас жорстокий «стьоб» над нами і над собою. І ми сміємося разом з ними, щоб зненацька зупинитися, коли один із них несподівано скаже: «Заткнись, чувак, хіба ти не бачиш, що я плачу…»

І в цьому абсолютному режисерському абсурді, до тебе дійде один із меседжів вистави «Каліки»: не можна думати про когось наполовину. Думати наполовину –  це як посилати безногих на міжнародну олімпіаду, але не будувати для них елементарних пандусів. Або як натягувати на голову дитини шапку, не цікавлячись, а чому, власне, вона така ненависна? Може, йому подобається дівчинка із сусіднього під‘їзду, і йому здається, що причина її байдужості саме у цій його безглуздій шапці?

У виставі багато мови про кохання, про комплекси, які його супроводжують та обмежують. І про те, про що ми не звикли говорити навіть між собою, а не те, що з дітьми. Від глобального: як це – втрачати, вмирати, любити, до локального: чому у тебе враз виникли проблеми з потенцією під час першого сексуального досвіду, коли друг звільнив тобі ліжко, і як живеться тому самому другу, коли він гей… А ще про те, як нам всім ставитися до всяких обмежень, які якраз і визначають нас як людей… І хто насправді, каліки…

Я не буду спойлерити прем’єрну виставу –  її треба дивитися. Якщо вам, звісно, пощастить дістати квиток до театру: нині юні фанатки буквально окупують зал, щоб подивитися на цих двох неймовірно талановитих красунчиків, у яких, безперечно, попереду їхні персональні червоні доріжки і – чого на світі не буває? – «Оскари».

Завдяки таланту режисера  це абсолютне попадання в роль. Це відчуття глядача. Це вдала і надто актуальна для сьогоднішньої України інтерпретація німецької п’єси. Це те, що уявною ниткою протинає більшість вистав Стаса Жиркова: фатальність долі та здатність чи не здатність героїв протистояти її викликам.

І коли, один із цих пацанів запитує іншого в реалібітаційній клініці під час знайомства: «Аварія?.. теракт?.. кримінальні розбірки?..», – якось несподівано, але цілком логічно та прогнозовано в душі випливає продовження: «Війна?..» Попри всю трагічність обставин, в які потрапили двоє хлопців, ця неймовірно талановита вистава (як все, що творять в «Золотих воротах») насправді – весела, позитивна і гарний рецепт для песимістів та «всепропальників».

Так, насправді, воно таки суче життя. Але – життя! І в цьому – його  найголовніше та найпрекрасніше. Те, за що треба дякувати. Навіть тоді, коли наш хліб здається нам черствим, а діаманти – дрібними…