Я віру єдину,
Лиш віру єдину
Узяв, наче пісню, в далекий шлях.

Я вірю в людину,
Я вірю в людину,
Що гілку калини тримає в руках.

Червона калина,
Червона калина,
Корогво свята непомерклих століть.

Минає, стліває
Усе швидкоплинне,
А наша червона калина стоїть.

Я співав цей вірш у колі друзів, під гітару: мелодія випрунчалася якось ураз, тільки-но прочитав перші дві строфи цього вірша. У книжці “Сповідь”, власне, не у книжці – на крилах паперового метелика, який сумував на полиці букіністичному закапелка.

Привернуло увагу ім’я автора – Лесь. Очевидно тому, що, прочитавши колись “Мужицьку смерть” Леся Мартовича, прикипів до цього письменника серцем. І тут, коли помітив на титулі Лесь та ще й Танюк – підсвідомо узяв до рук. Мав упевненість, що автор якщо не з Підкарпаття, то з моєї Тернопільщини точно. І яким було здивування, коли вичитав у його коротенькій біографії, що він народжений у Києві.

Через десяток літ, уже журналістом, а там і чиновником, терпляче вистоював довжелезні черги, щоб потрапити у Танюковий Молодіжний театр. Разів із п’ять дивився його “Баню” за п’єсою Маяковського і не міг надивитися. Щоразу, тільки-но на сцені з’являлися актори, у камерному залі колишнього Будинку культури “Метробуд”, де оселився Молодіжний, наче потужний бриз завівав. А що творилося з глядачами, коли посеред вистави раптом група із залу починала голосно обурюватися, викрикувати зауваження! Всі довкола гуртом пробували усамобожувати цих нахабних самовпевнених типів, які своїм пихатим видом показували, що вони «власть», і від того ще більше розходилися вигуками! Дехто з нетерплячих глядачів-чоловіків пробирався до них, рішуче та багатозначно засукуючи рукава, але група “пижикових мармиз” уже схоплювалася і прямувала на сцену, до розгублених акторів. Зірваний спектакль! Скандал! Зал волає: ” Хулігани! Партократи! Кличте міліцію!”, і тільки декому поволеньки починає “просвітлюватися”: щось у цих фігурах таки не те, щось нарочите… Та це ж… зумисне! І ці “суконні чиновницькі пики” – такі ж актори!!! Гул обурення накриває штиль збентеження, далі хвиля сміху, а там і лава оплесків. Зал шаліє. Бюрократи, висміяні Маяковським, наче оживають у 80-х: та ж суконно-кумачева пиха, та ж безапеляційність і всезнайство, той же вузький набір чергових кліше, погроз, які для мільйонів за всю історію СРСР ставали вироками. Смертними теж.

Це був Танюк. Вибуховий, шалений, могутній Режисер струсонув сонну, периферійну столицю так, що про Київський Молодіжний заговорив Союз.

Потім був прикрий болісний розкол, розрив з частиною трупи, розвал театру і все одразу й надовго ізсіріло, запленталось на мистецький хутір.

Танюк згодом пішов у громадську діяльність, а там і в політику.

Політика безсумнівно набула, а Театр безповоротно втратив.

Згадую сьогодні, запалюючи разом із сотнями сотень українців задушну свічку по новоприставленому славному Синові України Лесеві Танюку: його душа нуртує над раптово схололим од туги й жаху Києвом.

Юнаком він написав своє Вірую:

Я вірю в безсмертя
Народу, якому
Червона калина свій цвіт оддає.

Україно, запали калинові свічі! І помолися. Він улився у вічне тепле сяйво Твого неба.