Серед обширу нашої «бромозалежної» історії це яскравий і швидкоплинний момент: проголошення Карпатської України. Паралелі із сьогоденням геть нерадісні, зате повчальні. Днями у пресцентрі Українського кризового медіацентру презентували книжку Олександра Пагірі «Карпатська Україна в документах Другої Чехо-Словацької Республіки».
ї у серії «Україна. Європа 1921-1939» випустило видавництво Українського Католицького Університету.

– Три роки тому Олександр Пагіря поділився, що хоче написати монографію про Карпатську Україну, – пригадує координатор видавничої серії Мирослав Чех. – Ми дискутували про це і зійшлися на тому, що насправді корпус документів цього державного утворення, яке проіснувало лише п’ять місяців, надзвичайно багатогранний. Настільки, що жоден дослідник не зможе всебічно все охопити. Дякуючи наполегливості автора, цей проєкт реалізується. Принцип такий: перший том – це монографія пана Олександра, другий – документи в перекладі українською мовою з широкими коментарями. Триває підготовка тому з польських архівів, далі видамо томи з угорських, британських, румунських, сподіваємося, будуть і з італійських та радянських архівів.

Як наголосив Мирослав Чех, зібрання документів, поєднані з монографічним поясненням та описом ситуацій склали «цілісну картину і є величезним вкладом в історіографію».

– Це результат моїх архівних пошуків упродовж 18 років, – повів Олександр Пагіря. – За чотири поїздки опрацьовано шість чеських архівів, значний корпус військових, дипломатичних, урядових документів про роль та місце українського питання у внутрішній та зовнішній політиці Чехо-Словаччини. Парадоксально, але в момент, коли Чехо-Словацька Республіка переживала кризу, українці отримали шанс для відродження свого державного життя. Є дискусія про те, коли саме слід починати відлік цього державного життя. Звісно, це не одноденна держава. Її автономна фаза почалася з 11 жовтня 1938 року, і це можна вважати протодержавним етапом становлення Карпатської України, коли творилися державні інституції, відбулися парламентські вибори, розвивалося соціальне, культурне життя, формувалися парамілітарні структури, зокрема Карпатська Січ, яку очолював Дмитро Климпуш. Все це відбувалося за динамічного і бурхливого періоду, коли українське питання фігурувало в політиці багатьох держав.

Августин Волошин

У книжці я довожу, що уряд президента Августина Волошина, призначений 26 жовтня 1938 року, залишався лояльним до чехо-словацького уряду. Аж до останніх днів існування Чехо-Словацької Республіки. У збірнику є телеграми, які Волошин надсилав у Прагу. Одну з останніх відправив 14 березня, о 21 годині: повідомляв про проголошення незалежності Карпатської України. Бо так вчинили словаки, а не через те, що Карпатська Україна хотіла вчинити акт сепаратизму щодо Праги. Волошин, пояснюючи цей крок, дякує чехам за двадцять років спільного життя, які дали можливість карпатським українцям розвинути своє національно-культурне життя.

У збірнику відображено багато конфліктів між чехами та українцями, і це зрозуміло: то був період зростання націоналізму, становлення української ідентичності. Для чехів це було доволі несподівано: двадцять років вони вважали цей край відсталим етнографічним регіоном, де народ не має політичної свідомості, власної еліти… І раптом 1938 року постає в усій своїй масштабності українське питання. Це, звісно, викликало спротив чехо-словацької політичної та військової еліти.

Читачі цієї книжки довідаються про те, що були активні спроби налагодити співпрацю. Скажімо, між Карпатською Січчю та чехо-словацькими органами безпеки для протидії тому, що я називаю «гібридною війною» Польщі та Угорщини проти Карпатської України. Чехо-словацькі документи засвідчують, що саме тоді Угорщина та Польща проводили диверсійні операції, поєднувані з інформаційною війною. Ці ж таки країни посилили економічний тиск, економічну блокаду регіону, а також дипломатичний тиск. Тому Карпатська Січ спільно з чехо-словацькими органами правопорядку, жандармерією та прикордонниками організували спільну операцію, у відповідь на цю «гібридну війну». Але «вододілом» і цій співпраці стало призначення 16 січня 1939 року генерала Прхали міністром автономного уряду. Це стало тригером, спусковим механізмом для ескалації протиріч між чехами та українцями. Втім 12 лютого, у день виборів до сойму Карпатської України Лев Прхала написав відозву до чехів підтримати партію Августина Волошина. Більш того, уряд у Празі розглядав ці вибори як свідчення того, що край хоче залишатися в складі триєдиної федерації. До березня 1939 року Августин Волошин не розробляв планів самостійної Карпатської України. Чітко розумів геополітичні реалії: доля Карпатської України залежить від долі самої Чехо-Словаччини.

Попри цей внутрішній конфлікт, в час наступу угорської армії чехи спільно з українцями подекуди разом стали в оборону країни. Публікуємо великий масив – близько ста свідчень чехо-словацьких жандармів та військових.

– Для мене честь і відповідальність читати у цих книжках згадки про свого діда – команданта Карпатської Січі Дмитра Климпуша, – не приховує хвилювання голова комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського союзу Івана Климпуш-Цинцадзе. – Гортаючи сторінки двотомника, звернула увагу на один промовистий документ – аналітичну записку міністерства закордонних справ Чехо-Словацької республіки щодо українського питання. Там сказано: «Українське питання сьогодні є мабуть найбільш багатообіцяючим у європейський політиці. За нинішнього стану Європи, воно може розвиватися тільки в одному напрямку, щоб раніше чи пізніше український народ, загалом понад 40 млн, долучився до визнаних членів міжнародної спільноти. Запобігти цьому може тільки новий переворот владних сил і зусиль європейських країн, на який у найближчому часі годі сподіватися. За таких обставин можна вважати, що українське питання для нової Чехо-Словаччини є щастям. При безнадії Західної та Центральної Європи воно може забезпечити нам на Сході, напевно, єдину можливість проведення активної, більш-менш самостійної зовнішньої політики. Виникнення будь-якого українського державного утворення принесе нам такі вигоди». Це історичні свідчення, як не тільки на теренах українських земель формувалося розуміння нашої державності, а і як нас сприймали наші теперішні сусіди. Важливо, що в час Карпатської України українці зарекомендували і заявили про себе як про націю, котра прагне державотворення. На прикладі тих років можемо нині бачити, як виборюється суб’єктність тоді, коли заявляєш про неї, як формується ця суб’єктність, коли маєш прагнення, віру, бажання, коли знаєш, як хочеш розвиватися. Правда зцілює і може стати для нас можливою платформою, щоб порозумітися там, де маємо дискусії з сусідніми країнами.

– Ця книжка – прекрасний приклад успішної кооперації між Україною та Чехією, – зауважив Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки в Україні Радек Матула.

– Наші історики дуже плідно співпрацюють з українськими партнерами і готують нові видання, – повідомив Посол Словацької Республіки в Україні Марек Шафін.

– Задум серії «Україна. Європа 1921-1939» зародився 2014 року, коли багато спостерігачів, аналітиків і політиків порівнювали поточну ситуацію з подіями 1938 року, – долучилася до розмови Ольга Гнатюк, наукова редакторка серії, професорка Києво-Могилянської академії та Варшавського Університету. – Ми хотіли показати, як виглядало українське питання в міжвоєнний час, і як воно розглядалося різними урядами різних країн, які суттєво впливали на те, що відбувалося в Центральній Європі й у світі. Уявлення про місце українського питання в європейський політиці сьогодні дуже збіднене: це питання трактується як друго- або третьорядне. Насправді ж, це не так. Те, що українське питання було на порядку денному протягом всього міжвоєнного періоду, – це факт. Друга мета, яку ставили, задумуючи цю серію, – показати весь спектр української політичної думки в еміграції. Вийти із зачарованого кола між комунізмом і націоналізмом. Бо поміж тими двома крайнощами є цілий світ. Була потужна думка соціал-демократів і їхні величезні впливи в різних соціалістичних організаціях. Був голос християнських демократів, потужні осередки української еміграції, котрі мали добрі зв’язки з політиками Великобританії, Франції. Все це хочемо показати, бо на словах, без документів в це ніхто не повірить. Маємо вже понад десять книжок серії, і сподіваємось у найближчі два років мати щонайменше ще стільки ж.

* * *

Свідком тих історичних подій, які запам’яталися на все життя, був випускник-гімназист Степан Стойко.

Багато років потому, вже знаний львівський науковець, професор-геоботанік Степан Михайлович Стойко під час зйомок фільму-монологу «Сеньйор» згадував ті доленосні часи.

В архіві автора зберігся запис нашої розмови:

– В 1938 році я був абсольвентом Хустської гімназії. Хуст тоді був центром політичних подій. Після Мюнхенської змови Гітлер взявся за поділ Чехо-Словаччини. Були окуповані Судети, Словаччина стала самостійною, а в Закарпатті почали створювати свою державу – Карпатську Україну. Її очільником став Августин Волошин – культурний, церковний діяч, авторитетна людина. В краї відбувався справжній національний ренесанс. Народ відчув, що може бути самостійним, що може користуватися своєю мовою в усіх установах. Активізувалася «Просвіта», «Пласт», різні інші культурні товариства. Влітку пройшли вибори до Парламенту. Яке тоді було народне піднесення! Так як на Великдень, на довколишніх вершинах запалили вогні. Для захисту свободи організували Карпатську Січ. З Галичини на допомогу січовикам через польський кордон нелегально прийшло дуже багато молодих хлопців. Карпатська Січ стала на охорону кордонів.

– Ви когось запам’ятали з тих особистостей?

– У Хусті був такий ресторан «Корона». І в ньому відзначали свято. Як студент я був на тих урочистостях. І там бачив січовиків і їхнього очільника – команданта Дмитра Климпуша. З приємністю згадую тих січовиків, які марширували по Хусту, співаючи стрілецьких пісень. Тоді діаспора в Америці одразу відізвалася: допомагала Карпатській Україні, надсилала на Закарпаття одяг, медикаменти, ліки тощо. А штаб січовиків був у будинку, який раніше називали «Будинок Товариства Духновича». А в приміщенні нашої гімназії відбулося засідання Сойму, і 14 березня 1939 року була проголошена Карпатська Україна. Обрали президента Карпатської України, прем’єр-міністра, членів уряду. Я був свідком усенародної радості. Але, на жаль, це тривало лише кілька днів. Очільники Карпатської України сподівалися, що нацистська Німеччина погодиться на створення невеликої Української держави в Карпатах. Але ще перед тим, 6 березня 1939 року, Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину: окупував Богемію та Моравію, а своїй союзниці Угорщині дозволив окупувати Карпатську Україну. Поблизу Хуста, на Красному полі 15-17 березня відбулися бої. Січовики чинили затятий опір регулярній угорській армії, але сили були нерівними…

– І що ж далі?

– А далі Угорщина окупувала Карпатську Україну. Я тоді вчителював у селі Новоселиця, там мій батько служив священником. Пригадую, тоді в школі було одне радіо на все село. Люди ввечері приходили і слухали новини з Ужгорода, із Заходу. Перші дні після окупації був надзвичайний стан. Далі нас, учителів зібрали, і ми повинні були давати присягу на вірність Угорському Королівству. Тільки після того могли працювати. Змінилася учбова програма: якщо раніше навчання вранці починалися із читання «Отче Наш», то тепер після цієї молитви мали проказувати ще одну, угорську: «Вірую в єдиного Бога, в єдину батьківщину, вірую в відновлення Угорщини. Амінь».

Розстріл угорцями січовиків на Татарському (Яблуницькому) перевалі поблизу с. Ясіня. Березень, 1939 р. 

– Що Ви знаєте про подальшу долю січовиків, очільників Карпатської України?

– Частина січовиків потрапила у полон. Пізніше їх на кордоні, на Верецькому перевалі передали польським властям. І ті, на жаль, значну частину їх розстріляли. Тільки тепер знайдено їхні могили, на місці страти встановлений монумент, як і на місці бою на Красному полі. Уряд Волошина змушений був через Румунію і Югославію перебратися до Праги. Там в 1945 році Августина Волошина заарештував СМЕРШ. Його вивезли до Москви, на Луб’янку, і там він загинув. Так само, і всі міністри, яким не вдалося втекти на Захід, були заарештовані смершем. Але у карпатських українців залишилася прекрасна пам’ять і віра в те, що наш народ з часом також здобуде свободу. І історія це підтвердила зараз.

– Якщо зважити на співвідношення сил Карпатської України, Угорщини, Гітлера, чи не слід розглядати історію проголошення незалежності в Хусті як певну політичну авантюру?

– Я не історик. Важко мені відповісти на це питання. Але це було таке піднесення, такий прояв патріотизму! Вони бачили, що сили нерівні. Але настільки хотілося мати свою державу. І найголовніше, що Німеччина спочатку це підтримувала. А пізніше зрадила і передала Закарпаття мадярам. І таким чином ми переконалися, що великі держави мають у пріоритеті лише свої інтереси, а малими країнами граються, як своєрідними картами – як їм бажано, як їм хочеться. Треба вірити тільки у свої сили, у свій народ.