Вона  українсько-австралійська композиторка та піаністка.  Її твори звучали на всіх континентах, їх виконували славетні симфонічні оркестри.
Катерина Ліхута народилася та виросла у Києві, в родині музикантів. Закінчила Київський інститут музики ім. Глієра та Національну музичну академію ім. П. Чайковського. У 2005 році разом із чоловіком емігрувала до США, з 2012-го  живе в Австралії.

У червні 2017 року на 49-му Міжнародному симпозіумі валторн у Бразилії, Катерина представила свій твір під назвою «Погані сусіди», присвячений російській агресії проти України. Проєкт отримав фінансову підтримку від Австралійської ради мистецтв, а організаційну – від Квінслендської консерваторії.

З приходом на Батьківщину російського варвара, композиторка всім серцем щиро переживає за долю країни, за свій народ, за свою сім’ю.

– Катерино,  як Ви дізналися про повномасштабне вторгнення? Гадали, що таке може статися?

– Дізналася з новин. У нас в Австралії є канал «NBC News», який у мене часто працює «на фоні». Вони транслювали наживо наш Майдан незалежності і показували, як загуділа сирена. Я цей день ніколи не забуду. Для мене це була абсолютна сюрреалістична картина. Я провела дуже багато часу саме в цьому районі, бо 5 років вчилася поруч. Той вид, що відкривався, був наче з нашого залу консерваторії. Це було буквально те, що я бачила, коли йшла додому з навчання. Моє щасливе місце, молодість, воля…Чути там сирену здавалося нереальним, не могла в це повірити. Розхвилювалася про всіх членів моєї родини, які залишилися в Києві – що з ними буде? Найперші думки про маму, бо вона людина з інвалідністю, нікуди не могла поїхати, навіть у бомбосховище не могла спуститися. Почувалася розгубленою, безпомічною. Мені казали: «Добре, що ви з родиною в Австралії». А я думала, що тепер робити людям в моїй Україні.  Душа боліла.

Звісно такої біди не очікувала. Зараз я розумію, що росія це такий нарив, що мав прорвати стосунки з Україною. росію просто треба відокремити від цивілізованого світу, щоб вона була як Північна Корея. Користі від неї не буде – тільки шкода. Ми знали набагато більше, ніж решта світу, про справжню росію, али ми цього не усвідомлювали, поки не побачили лютого варвара у своєму домі.

– Чи вважаєте, що музика поза політикою? І як ставитеся до музикантів, зокрема українських та російських, які вирішили не висловлювати свою позицію?

– Я вважаю, що в цілому музика може бути поза політикою, але війна – це вже не політика, це набагато більше. Вона пронизує наскрізь всі аспекти життя. Музика не повинна бути поза війною.

Музиканти не можуть закривати очі на війну. Переважна більшість моїх друзів проти цієї війни до такої міри, що вони не грають російських композиторів, не співпрацюють з російськими колегами. Натомість вони допомагають з благодійними концертами, щоб збирати кошти для України. Я сама цим займалася: з початку війни передавала всі зароблені кошти зі своєї творчості волонтерам.

Повторюся: музика і мистецтво не можуть закривати очі на війну. Не можуть митці казати:«Ні, ми в політику не втручаємось». Ти маєш бути на правильній стороні історії, як то кажуть.

Музикантів українських та російських, що не стали висловлювати свою позицію, я вважаю боягузами. Соромно так поводитися. Будь-яку російську людину я готова прийняти і сказати «Добре, я не буду тебе ненавидіти», виключно якщо вони скажуть, що ця війна абсолютно безглузда і що вони її засуджують. Якщо ж вони просто ходитимуть, мовчатимуть і казатимуть «Прівєт, как деєла?», то я їх посилатиму за російським кораблем. Так само як і українських музикантів.

–  Поділіться історією свого камерного концерту «Погані сусіди». В чому його символізм? Чи змінилося Ваше бачення цього твору  після 24 лютого?

– Це було десь 15 червня 2014 року. Я розмовляла зі своїм колегою валторністом тут, в Австралії, ми тільки закінчили студійний запис нашого спільного проєкту. Він сказав, що хоче, аби я написала йому новий твір. Я погодилась, але на той час мала багато справ. Сказала, що напишу трішки пізніше і назву його «Погані сусіди», бо незадовго до того росія напала на Україну, на Крим і Донбас.

Я пам’ятаю насправді, що ми «трусилися» вже в 2008 році. Ми тоді жили в Америці і дивилися в новинах як росія напала на Грузію, на Абхазію. Я в Абхазії була з бабусею, коли мені було 6 років. То була цілковита частина Грузії. А коли почули новину, що росія вдерлася в Ахазію, мій чоловік, який теж з України, і я подивилися одне на одного і сказали: «Україна наступна». Відчували це. І за 6 років після того все почалося. Я дуже сильно переживала і вирішила, що напишу цей твір.

У мене на 3 роки були розписані проєкти, ще докторську захищала, тобто була зайнята . А в 2017 році я отримала грант від Австралійського консульства мистецтв. Так народився твір «Погані сусіди». Я його написала для двох валторнових солістів і валторнового квартету. Потім ще зробила версію для двох валторн і фортепіано. І сподіваюся ще зробити версію для двох валторн з оркестром.

Ідея закладена така: перша валторна грає роль України. Вона звучить наче вільна пісня селянина, який працює на пшеничному полі і наспівує українську мелодію. А потім досить грубо вступає друга валторна, наче перебиває першу – це голос  росії, загарбника.

Твір пронизаний відчуттям війни, тривоги, але водночас і духом патріотизму, боротьби за незалежність. Так він про будь-яких двох «поганих сусідів», один з яких нападає на іншого, але в ньому дуже багато українських народних мотивів, мелодії, гармонії. Я не позичала їх буквально з народних пісень – вони в мені закладені. Коли ти українець в багатьох поколіннях, то це вже є частиною твого музичного голосу.

Моє бачення цього твору не змінилося з 24 лютого. Багато людей з Австралії та з Америки, які знали, що я українка, казали мені: «Може ти напишеш твір про війну?». Я їм відповідала, що я вже написала такий твір. Я не хочу писати більше про війну – я хочу щоб війни не було. Та «Погані сусіди» зараз актуальніші, ніж будь-коли.

– Схоже, у світі назріває втома од війни росії проти України. Хтось вважає це локальним конфліктом. Яким чином, на Вашу думку, музиканти всього світу можуть утримувати тему України в центрі уваги?

– Про втому –  це, на жаль, правда. Хоча  більшість моїх знайомих в Австралії, Америці продовжують говорити про війну і питають,  чим можуть допомогти. Музики продовжують організовувати концерти і збори коштів, надсилати гроші. Також нині багато виконавців хочуть грати саме українську музику, що дуже допомагає.

Також музики-експати, по всьому світу, намагаються грати українську музику, прославляти українську культуру. Найвідоміша серед таких моїх друзів – Соломія Івахів. Українська скрипалька живе в штаті Коннектикут, працює в місцевому університеті. Й активно грає українську музику, співпрацює з Українським інститутом Америки, прославляє українське. Оксана Ленів – диригентка в німецькій опері, теж займається схожою діяльністю.

Зараз у культурі загалом і в музиці зокрема війна стала таким поштовхом для відкриття: люди почали відкривати для себе українську музику і цілеспрямовано знайомитись з творами українських композиторів, сучасників та попередників, з народною музикою. Мистецтво має певну інерцію на відміну від новин, які спочатку розповідають про «гаряче», а потім згасають. Зазвичай митці планують проєкти на наступний рік, на два роки вперед, тому я думаю, що українська музика ще довший час буде лунати в результаті цієї війни. Це так музики підтримують наш народ. Я думаю, що це добре. Це допомагає і морально, і фінансово.

–  Ви черпаєте натхнення для своєї творчості з української культури?

– Так, черпаю. Не для кожного твору, звичайно: я пишу десь приблизно 8-10 творів на рік, щороку. Створюю музику вже майже 23 роки. Значний український твір на кшталт«Поганих сусідів» – це соната, яку написала у 2003 році. Тоді я ще жила в Києві,  вчилася в консерваторії. Ми тоді вчили музику народів світу і мені дуже сподобалась китайська пентатоніка – це такий лад, який звучить певним чином, – дуже характерний для азійської музики. Я хотіла щось таке написати, що звучало б по-східному, по-азійськи, по-китайськи.  Я взяла цю китайську пентатоніку і написала сонату для скрипки і піаніно, яка звучить настільки по-українськи, що не можна просто витримати. Такий парадокс.

Зі свіжішого, в 2016 році я написала ораторію-драму за «Нотатками божевільного» Миколи Гоголя. Мене дуже сильно вразив цей твір. У ньому всього лише 10 сторінок, але там достатньо інформації на здоровенну поему. Я захотіла розповісти драматичну історію Гоголя в музиці. Трохи переробила, створила свій варіант та назвала «Клаптики з щоденника божевільного». Це один з моїх найважливіших творів.

Інший мій твір, що має дуже українське звучання, – це «Ритуали країни серця» для симфонічного оркестру. Така симфонічна поема, українська музична казка без тексту. Вона, як музика з мультиком, але без картинки – мультик грає у мене в голові. Це музична казка про дівчинку Марійку з України часів Середньовіччя і песика Жужу. Вони пішли разом у чарівний засніжений ліс, песик там загубився, а Марійка його шукала. Це була моя відповідь на «Петя и волк» Прокоф’єва. Я хотіла написати щось українське, щоб було в репертуарі і цей твір вийшов саме таким. Арфа імітує нашу бандуру, флейта і пікколо – сопілку.

У мене є твір, який зветься «Дім вдалині від дому». Там теж наявні українські елементи – фольклорна секція, яка всім дуже подобається, під яку хочеться танцювати.

Також є твір нещодавній, який називається «Очима цілителів», і він натхненний роботою моєї прабабусі – Ліди Головко. Вона була медсестрою у часи Другої світової війни, потім працювала дитячою медсестрою. Він теж був створений на підґрунті українського натхнення.

Зовсім нещодавно я написала український твір «Люди неба і пшениці». Його у мене замовив квартет віолончелісток з Сіднея: вони гратимуть концерт на Всесвітній день біженців наприкінці червня. Вони дізналися, що я українська композиторка і попросили написати щось українське, уважити біженців. Твір дуже фольклорно-український. Я хотіла наголосити на культурій показати її як австралійським слухачам, так і слухачам всього світу.

– Маєте зв‘язок з українською діаспорою в Австралії? Як вони ставляться до подій в Україні? Чим допомагають?

– Раніше мала слабкіший зв’язок з діаспорою, бо була дуже зайнята. Велика діаспора в Сіднеї і в Мельбурні, а я живу в Брісбені – тут вона менша і важче з ними вийти на зв’язок. Але як тільки почалася війна, ми всі дуже здружилися і допомагаємо чим можемо.

Українська спільнота Квінсленда організувала збирання провізії для біженців, які виїхали до Австралії. Я теж туди возила пожертвування, продукти, одяг, речі, необхідні для життя в Австралії, як наприклад крем від сонця, капелюхи. Українська громада цим займалася: все чудово організували. Я за це дуже вдячна. Сподіваюся, у них буде більше заходів і я буду на них ходити. У нас у всіх спільна мета – це дуже добре, нас це об’єднує.

– Як австралійці ставляться до подій в Україні?

– Всі австралійці, з якими спілкуюся, дуже шоковані. У них серце болить за Україну, вони питають чим можна допомогти.

Ті, хто добре мене знає, при зустрічі підходять та обіймають, питають, як я тримаюся, як родичі. Сьогодні, наприклад, я була у свого стоматолога і вона у мене поцікавилася:«Як там родина твоя? Вони ще не вдома, чи вже повернулись?». Вона знає, що моєї мами вже нема, та пам’ятає, що інші члени родини поїхали- хто був в Івано-Франківську, хто в Литві, хтоще десь. Тобто навіть мій стоматолог знає.

У мене дуже багато друзів й співробітників з Америки. Всі цікавляться і намагаються допомогти. Коли українська громада збирала гуманітарну допомогу, я купляла речі, щоб передати біженцям. Моя знайома австралійка зателефонувала мені і коли дізналася про таку ініціативу, сказала, що буде за годину. Вона купила три сумки речей.

Дуже велика підтримка відчувається і всі бачать ситуацію чорно-білою, як вона є: росія – погана, а Україна – все правильно робить. Україною пишаються.

– Як Ви гадаєте, чи могла б тема війни, що почалася на сході України ще 2014 року, набути такого розголосу, якби митці більше про це говорили?

– Насправді, про це я сама говорила. У соцмережах постійно писала: «Якщо ви не чуєте про війну в Україні з головних новин, це не означає, що війни не існує. Щодня гинуть молоді хлопці на Донбасі». Але так вже відбувається, що поки не покажуть по телевізору на весь світ, ніхто того не знатиме. І тому я кажу: звичайно, жахливо, що ця війна є, але плюс в тому, що тепер весь світ нарешті бачить яка росія.

В 2014-му вони ще могли якось відбріхуватися і приховувати все, лицемірити. І їм могли вірити, могли думати про «дві сторони медалі». Зараз тут все чорно-біле.
Окрім «зазомбованих москальських бабушок», ніхто не може думати, що відбувається щось інше. Усім видно. Тому митці роблять все, що можуть.

Люди дуже мало знали про Україну загалом: як в Україні не знають нічого про Австралію, так само і тут не знали про Україну. В Америці теж небагато чули про Україну. Але тепер знають. І митці дуже сильно допомагають.

В мене знайомий, з яким ми власне зустрілися через ситуацію в Україні, головний флейтист в Сіднейському симфонічному оркестрі – одному з головних симфонічних оркестрів Австралії та й світу. Він вирішив організувати два концерти для збору грошей Україні, щоб допомогти волонтерам, армії. Один пройшов в Мельбурні, другий в Сіднеї. Я з ним вийшла на зв’язок сказати, що я з України і що я можу пожертвувати свою музику. Він хотів, щоб я розповіла глядачам про ситуацію в Україні саме як я її знаю: що відбувається з моєю родиною, розповіла про маму. Щоб австралійцям воно було ближче до серця; щоб вони не думали, що це все абстрактні люди. Я двічі виступала так: глядачів дуже зворушила моя розповідь. І він за два концерти зібрав на допомогу Україні понад тисяч австралійських доларів, що трошки менше ніж 20 тисяч американських. Це просто один музика з друзями, які з ним зіграли та невеличкий зал слухачів. Дуже багато таких музик, які допомагають, збирають кошти. І я сподіваюся, що люди продовжуватимуть це робити.

Маю надію, що дуже скоро війна закінчиться і ми будемо святкувати з Україною, радіти за неї та приїздити як туристи. Сподіваюся, що скоро це все закінчиться. Я вам бажаю здоров’я. Ми про вас щодня думаємо і  надсилаємо всю свою любов, яка у нас є. Тримайтеся! Слава Україні!