Наприкінці січня на Львівщині, у знаменитому Трускавці зберуться хворі люди. «То й що тут такого? – спитає ви. – Загальновідомо: з усіх усюд їдуть пацієнти-відпочивальники до колишньої «всесоюзної здравниці», а тепер відомого курорту, котрий все більше відроджує свій європейський шарм». Правильно. Але ми про людей, хвороба яких не пов’язана ні з серцево-судинною, ні з нервовою системами, ані, боронь Боже, з опорно-руховим апаратом чи шлунково-кишковим трактом. Йдеться про спільноту, невиліковно недужу на… кінематограф. Саме вона береться провести цього року вже Восьмий трускавецький міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат».
Якби це був кіносценарій, в цьому місці написав би так: «Титр: Два місяці до того».

«Спецвагон»

Трускавцю поталанило: не кожне курортне місто може похвалитися, що до нього залізницею прудко бігає столичний експрес. А того осіннього вечора від перону Київського вокзалу до Трускавця рушив поїзд із причіпним «спецвагоном». А в ньому гості-учасники VII «Корони Карпат»: відомі актори, режисери, письменники. Всі одне одного знають: емоційні вітання, усміх… Гречно розкланююся з відомим продюсером. За специфічну зачіску і бороду про себе називаю його «Рабіндранат Тагоровичем». Разом з відомим письменником, автором сценарію він везе на фестиваль кінострічку.

Знайомлюся з сусідами по купе. Мати і тринадцятирічний Тьома – вимушені переселені з Луганська, їдуть на фестиваль, де у конкурсній програмі буде представлено короткометражну «Київську історію». За сюжетом, підліток-переселенець з Донбасу, котрого грає Артемій, цупить велосипед. Чим не ремейк легендарних «Викрадачів велосипедів»? Тільки на відміну від історії, знятої славетним Вітторіо Де Сіка, де події розгортаються в Італії повоєнних років минулого століття, «Київська історія» – це наше воєнне сьогодення. Український неореалізм …

Трускавець, початок листопада

Місто зустріло тихою, напрочуд теплою погодою – справжній подарунок долі. Така пізня, така тепла осінь… Попри майже півстолітні мандри Західною Україною у цьому курортному містечку раніше не бував. Мовби на камеру фіксував у пам’яті розмірено-статечні кадри «з життя відпочивальників» на тлі осінніх трускавецьких пейзажів. А в голові весь час звучала пісня Тараса Петриненка «Останні теплі дні». На цей «відеоряд» вона чудово пасувала.

Доволі колоритна публіка шпацерувала затишними бульварами, алеями парків, юрбилася довкола бюветів, розкладок з сувенірами, біля кафе. Зграйка жінок у тюбетейках і платтях характерного крою. Гості із Середньої Азії – наче привіт з радянського минулого. Стрінути у Трускавці знаменитість – річ ледь не повсякденна. Ось іде актор, котрий після ролі у серіалі «про буржуя» прокинувся кінозіркою. Подейкують, він і сам перетворився на «буржуя»: володіє тут солідною і прибутковою нерухомістю.

Стану багатим і знаменитим – теж прикуплю щось у Трускавці. Жарт.

Фестивалимо

Чотириденна програма доволі напружена: дві конкурсні програми повного і короткого метра, позаконкурсний (а шкода!) показ документальних стрічок, презентації, майстер-класи, спеціальні події…

Національну конкурсну програму короткометражних фільмів та дипломних робіт, яку довірили і мені оцінювати у складі журі, представляли одинадцять короткометражок і лише чотири «дипломи».

– Наскільки знаю, у вас багато кіношкіл, чому ж тільки чотири студентські фільми? – здивовано розпитувала після перегляду колега по журі кінорежисер і акторка Яніна Лапінскайте. – Сама викладаю у Литві майбутнім режисерам. Студенти шукають свої теми, свою кінематографічну мову, і… помиляються. Це не страшно, молодь помиляється природно. На те і дипломні роботи творять, щоб помічати ці помилки. Я сприймаю це нормально. Тому прикро, що так мало було у конкурсній програмі студентських фільмів.

Справді, важко відповісти чи є майбутнє українського молодого кіно, про що мене питали колеги-журналісти. Бо як судити про це за чотирма-п’ятьма роботами? Напевно, необхідно краще мотивувати кінематографічну молодь активніше брати участь у фестивалях. Зокрема, і у Трускавці.

Борис Савченко, кінорежисер, незмінний натхненник і програмний директор кінофестивалю, погоджується, що студентських робіт обмаль. Пояснює: була невизначеність з фінансуванням фестивалю, а тому майже до останнього сумнівалися, що він взагалі відбудеться. І це теж вплинуло на активність молодих конкурсантів.

– Ми спілкувалися з молодими режисерами, продюсерами, говорили про «омолодження» фестивалю, – додає генеральний директор кінофестивалю Олег Карпин. – Бо нинішній наш глядач – це публіка віком «40+»: мешканці Трускавця, відпочивальники… Треба робити і молодіжну програму, проводити більше майстер-класів, майстерень.

– Наші продюсери абсолютно не цікавляться, хто там з молодих режисерів «на підході» до великого екрана, – зауважує член журі фестивалю, кінорежисер, завкафедри режисури телебачення Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого професор Василь Вітер. – Ніколи не бачив на захисті дипломних робіт продюсерів. А їм, якщо вони прагнуть перспективи, варто зустрічатися зі студентською молоддю, обмінюватися думками: чого прагнуть молоді режисери, як вони бачать майбутнє кіно, і чого хочуть продюсери від майбутньої режисури.

Що кому болить

– В нашому кіно триває процес ломки, але ламають неправильно, – вважає Борис Савченко. – Дякую нашим молодим, які бачать цей світ по-іншому чи принаймні хочуть бачити його іншим. Радісно, що вони відрізняють літературу і журналістику від екранного вираження, тому що екран дає людині зовсім інші емоції. Це питання культури, а культура може впасти за одну ніч. Французька революція це яскраво довела. А відроджувати доведеться не менше трьох поколінь. Ми повинні дбати про молодь. Наприклад, я вже шосту творчу майстерню набираю. Кажу студентам одне, а вони виходять на вулицю і зустрічають зовсім інші реалії, в яких він, художник, – НІХТО. Те, про що він думає, чого хоче, що пропонує суспільству, нікого не цікавить! І тоді вони, щоб не залежати ні від тих, ні від інших, ховаються в арт-хаус: це означає «культурно жити в своєму домі». Непродуктивний шлях! Бо якщо не буде масового впливового кінематографа, то й арт-хаусу не буде.

– Коли збиралися на цей фестиваль, нас налаштовували, що в Україні кінокриза, але це є і в литовському кіно, – зізнається член журі, кінорежисер Альгіматас Пуйпа. – Змінюється покоління, приходить молодь, яка намагається «застовпити» місце в професії. А перші картини – це як перша любов: здобутки, помилки, втрати… Скрізь на пострадянському просторі молоді вчаться говорити мовою кіно про те, що їх хвилює.

«Розвинений кінематограф – це престиж країни»

– Молдова теж після «малокартиння» 90-х розвиває кінематограф фактично з нуля, – констатує голова журі фестивалю, директор Національного центру кінематографії Молдови, кінорежисер Валеріу Жерегі. – Ми розташовані між Румунією і Україною. У Румунії нині величезний інтерес до українського кіно. І наше завдання, – з’єднати кіно України, Румунії та Молдови. Попри відомі проблеми в Україні і раніше з’являлися нові фільми. Бувало, трохи більше, бувало, менше. У Румунії була порожнеча, аж раптом їхній кінематограф стрімко пішов угору. Нині їхні картини запрошують міжнародні кінофоруми; всі – продюсери, творчі групи – затребувані, практично щоразу привозять із кінофестивалів призи. Молоді румунські кінематографісти починали з малобюджетного кіно. Але в Румунії зрозуміли, що розвинений кінематограф – це престиж країни. І зробили серйозні інвестиції в кіноіндустрію. В кіно повернулися талановиті люди, і, що особливо важливо, з’явилися нові молоді імена. Так, випускати багато фільмів – ризикований крок, бо не все вдається. Але десяток новітніх румунських кінокартин побачив увесь світ!

– Останні десятиліття чув і у нас багато розмов про кризу кінематографа, що все погано і буде ще гірше, – долучився до розмови латвійський кінорежисер Яніс Нордс, член журі нинішнього і володар гран-прі попереднього кінофестивалю у Трускавці. – Але ситуація вже радикально міняється. Змінилося покоління, і лише за один рік у Латвії зняли аж вісім фільмів. Це дуже багато для маленької країни з 2-ма мільйонами населення. Звісно, наш кінематограф ще відроджується. Щоб отримати декілька хороших картин, треба знімати багато фільмів. Кілька років тому по Європі пройшов супер хіт – український фільм «Плем’я». Певен, у вас усе буде в порядку, головне не впадати в істерику.

«Готувати наступну «Корону» слід починати із січня»

Сьома трускавецька «Корона Карпат» – уже сторінка історії. Позаду багатогодинні перегляди, зустрічі з глядачами, овації, нагороди переможцям. Але гарячі дискусії про історію, сьогодення і, що важливо, про майбутнє як колись казали, «найголовнішого з мистецтв», тривали й по завершенню офіційної програми. Валеріу Жерегі знову посилався на румунський досвід:

– Держава покликана підтримувати кінофестивалі. Секрет стрімкого розквіту румунського кіно ще й у тому, що там розуміють їхню значущість. І дбають, щоб на фестивалях було представлено не тільки румунські фільми, а й румунські режисери, актори, щоб про них писала преса. Тобто, щоб їхня «фабрика кіно» працювала повносило, ефективно, щоб румунське кіно знав і шанував світ. Тому проблеми з фінансуванням кінофестивалів – це не помилка, а нерозуміння їхньої важливої ролі. Організатори Трускавецького фестивалю були у складних умовах: два місяці до відкриття, а фінансування нема. Тому тепер готувати наступну «Корону» слід починати із січня. Бажаю фестивалю лише розквіту! А Трускавець для цього – чудовий майданчик!

– Ми навіть не на середині, а лише на початку дороги, – запевняє Василь Вітер. – Карлові Вари – це ж не тільки той всесвітньо знаний кінофест. Там відбувається ще кілька локальних фестивалів. Наприклад, «Турфільм». А у нас сама доля дала Трускавцю перевагу туристичного міста, інфраструктуру, про яку інші тільки мріють.

То яке ж воно, майбутнє Трускавецького кінофестивалю? Потужний кіноекспрес європейського чи й світового рівня? Комфортний «спецвагон» місцевого кіносполучення? Час покаже. Хоча вже нині можна запевнити: викопна, іржава, латана-перелатана, «самосклепана» кінодрезина у Трускавець по «кінокорону» вже точно не поторохтить.