У столичному Будинку кіно вшанували ювіляра – 85-річного директора Інституту літератури Національної академії наук України академіка Миколу Жулинського. Ретроспективним показом кінонарису, який режисер Олег Бійма створив ще 2010 року, до 60-ліття відомого науковця і літератора. Кожен кадр наповнений щирою історією його життя: він не лише дослідник літератури, політик, держаний діяч — стрічка розкриває його як мрійника, сім’янина, любителя природи та людей. «Він попереду, він позаду, він — навколо», —  так говорить про Миколу Григоровича його дружина Галина Степанівна. Разом вони вже понад 55 років, виростили доньку, для якої батько завжди був мірилом справжнього чоловіка, доглядають онуків.  

Незважаючи на напівголодне воєнне дитинство звичайного сільського хлопчика, який виростав без батька, Микола Жулинський наполегливо шукав свою життєву дорогу. Вчився, вчителював у сільській школі, працював робітником, знову вчився – в університеті, а згодом –  в аспірантурі… І тепер, насичений роками, професійними і громадськими справами, почувається щасливим, повносилим, переповненим науковими і літературними задумами, в родинному колі тих, хто його любить, розуміє, підтримує. Відверто ділиться історіями, жартує та сміється. Не боїться самоіронії. Менше за все він схожий на неприступного божка-чиновника. Його особливе вміння — розуміти людей. Як зізнається у фільмі його дружина, він проходить триста метрів за годину, бо завжди вислухає кожного, хто хоче з ним поговорити, а охочих завжди чимало.

Кожен кадр стрічки — соковитий, колоритний. Це візуалізація пам’яті Жулинського про юність, мрії й плани. Аудіосупровід допомагає повністю зануритися в атмосферу фільму: дзвони храму, який побудував у своєму селі Микола Григорович, народні пісні, в який він завжди кохався, навіть звичайний гавкіт приблудних собак, що їх родина Жулинських ніколи не проганяє зі свого затишного заміського обійстя.

Цю стрічку варто переглянути не тим, хто хоче знати, а тим, хто хоче відчути, як воно — бути Миколою Жулинським.