1970-ті – 1980-ті роки стали періодом особливої активності каральної психіатрії в СРСР. За десять років кількість ув’язнених у її спецлікарнях збільшилася у 2,5 разу. Наприклад, 1986 року лише у шести найбільших лікарнях МВС перебувало 5329 осіб.

Історична драма та трилер «БожеВільні», як стверджують творці, став першим художнім фільмом про радянську каральну психіатрію.

Це дебют у повному метрі режисера Дениса Тарасова. Після його перегляду я полишав зал столичного кінотеатру «Жовтень» під гнітючим враженням і з невеселими роздумами. Фільм важкий, але потрібний. Як застереження.

Кіно не для перегляду під жування попкорну. Наприкінці показу  на звичайному кіносеансі почув оплески. Та й сам аплодував, бо це таки потужно. Що ціную найперше у справжньому кінотворі – здатність викликати у глядача емоцію. Рельєфні, талановито втілені персонажі. Правдивість і щирість головного героя у виконанні Костянтина Темляка. Вкотре – блиск Ірми Вітовської. Зізнаюся, значною мірою йшов на перегляд, аби побачити її в новому образі. Думав, це буде така собі садистка-психіатриня. Ні ж бо –  значно глибше, неочікувано і, як завжди, переконливо.

Щоправда, фінал, як на мене, вийшов трохи з елементами «голлівудщини», в одному епізоді – навіть дещо плакатний. Але такі рішення цілком органічно лягають на тло епохи, про яку йдеться. Фільм начебто не про війну, але…  Але прикінцеві титри, які повідують, що каральна психіатрія знищила в СРСР 2 мільйони людей, жахають…

Світова премʼєра «БожеВільних» відбулася 13 жовтня 2023 року на Варшавському кінофестивалі, стрічка здобула special mention у конкурсі «1-2 COMPETITION». А от до рідного глядача, схоже, проривалася «з боями», бо лише за рік по тому вийшла в український прокат.

На яку фокус-групу орієнтувалися творці? Напевне, передусім на молодь. Безперечно, автори звертаються й до старших поколінь, аби нагадати, у який жах можемо повернутися, якщо переможе «русскій мір» з його «можем павтаріть». Той жах садизму вони вже демонструють у катівнях і підвалах – з українськими військовополоненими і мирним населенням. Той сморід необмеженої тиранії іноді доноситься з фрагментів виступів і заяв «ботексного фюрера», рашистських роликів у соцмережах, наче їх знімали не в наш час, і навіть не в добу «развітого соціалізма», – так від того моторошно тхне сталінщиною, нацизмом.

Тому цей фільм – справжня зброя, реальний антидот проти рашистської пропаганди. Його не можна міряти лише комерційною вигодою. Не демонструвати тоді, коли глядач у кінотеатр не ходить. А з  «БожеВільними»  саме так і чинили: у більшості кінотеатрів стрічку показували лише на ранкових сеансах, бо, мовляв, «не касова».

Враження, що якась, даруйте, «вража сила» воскресає. І це стосується не лишень «БожеВільних». Не так давно готував до друку спогади письменника, кінодраматурга Андрія Топачевського про Леоніда Череватенка, який став лауреатом Шевченкової премії за сценарії кінотрилогії «Я камінь з Божої пращі». Вирішив проілюструвати матеріал покликаннями на джерело, де ці три фільми, присвячені Олегу Ольжичу, можна переглянути. І на мій прикрий подив, не знайшов тих стрічок у світовому Всемережжі.  Не поодинокий приклад – радше  «тенденція». Ці потужні духовні боєзапаси українців, очевидно, хтось не випадково, а цілком «завбачливо» поклав «на полицю». Як у старі недобрі часи, так виразно зображені у «БожеВільних».