У рідному Кременці, що в Тернопільській області, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинув володар гран-прі фестивалю «Червона рута» 1989 року легендарний український кобзар Василь Жданкін.

В останні роки співак захоплювався їздою на скутері. Його часто можна було побачити за кермом у місті чи дорогою на дачу, якою так тішився, адже природа там нерукотворної краси. 2 вересня, близько 20-ї години вечора, він, як виявилося, востаннє виїхав на ньому з рідної хати… Легковик збив його за якихось кількасот метрів від домівки…

Василеві в травні виповнилоося 61. Був у розквіті творчих і життєвих сил, перебував на мистецькому пікові … Здавалося, що його життєвий стрижень і висока духовність та кремезна статура матимуть запас принаймні на 100 земних літ…

Але на все воля Божа…

У підручниках з історії України Василь Жданкін завжди фігуруватиме, як перший виконавець на великому концерті майбутнього Славня України, а тоді забороненої «Ще не вмерла Україна!» В дуже драматичний момент була вона ним заспівана  на фестивалі «Червона рута» у вересні 1989 року. Він обійме осібне місце в серці кожного, хто бодай раз зазнав розкоші від зустрічі з його неповторним тембром, хто хоча б на мить оцінив щире золото його інтонацій. І хто хоча б подумки зміг пережити з Василем Жданкіним негоєний душевний біль од несправдженої української мрії незліченних поколінь князів та гречкосіїв, козаків і священиків, воїнів і поетів.

У його житті було багато випадкових, але надзвичайно цікавих, колоритних і доленосних історій, про які можна писати книжки.

Народився Василь Жданкін на Кубані. Разом з батьками дворічним переїхав у село Білокриниця, що неподалік Кременця. Змалечку полюбив народний спів. Згодом дитячий, а пізніше і юнацький слух звабили всесвітньо відомі Робертіно Лоретті і Маріо Ланца.

У пошуках самого себе вчився на єгеря, потім на хорового диригента. Але доля розпорядилася так, що став кобзарем.

Свій багатогранний талант сповна розкрив у львівському театрі «Не журись!» Його зірковий час припав на першу «Червону руту» 1989 року, де отримав гран-прі фестивалю. Правда, до останнього свого дня Василь був переконаний, що ця нагорода належить Віктору Морозову, не лишень його землякові, а й троюрідному братові, який відіграв величезну роль у житті співака.

Після Чернівців Василь став ледь не національним героєм. Згодом упродовж довгих семи років займався «івановщиною», доки йому старець-чернець у далекому німецькому Мюнхені не відкрив очі, що це один із проявів сатанізму…

Щоб пережити «зіркову хворобу» і знову стати на ноги, якийсь час столярував при жіночому монастирі і співав у церковному хорі. Протягом шести років узагалі не співав через певні внутрішні протиріччя, апатію та депресію.

Не складалося і в сімейному житті. Але, на щастя, у вірі в Бога знайшов нарешті себе. До останку шалено тішився дітьми – Христинкою і Настею, дружиною Іриною, внучками. І дуже хотів співати…