Єлизаветі Самсоненко – лише 18, а її фотографії вже прикрашають глянцеві журнали «Vogue Hong Kong» та «Harper’s Bazaar Indonesia». З 15-ти років дівчина працює моделлю.

– Лізо, як ти потрапила в цю сферу?

– Я не дуже цим цікавилася. Хоча багато хто з наших знайомих казав, що мені варто цим займатися. Моя ж бабуся переглядала телевізійні покази мод, і, спостерігаючи моделей на подіумі, щоразу бідкалася, які вони сумні.

Коли мені виповнилося 13, почали писати модельні агенції – не знаю, як вони мене знаходили. Просили поспілкуватися з батьками. Після розмови з першою агенцією зацікавилася мама.. Я з невеликого міста Нікополь і, звісно, це був шанс.

Думали, що працюватиму в Україні, та виявилося, що робота закордоном, в країнах Азії, а мені ж усього тринадцять. Звичайно, закрадалися підозри, що це щось незаконне, погане… Агенції продовжували мені писати. І мама спілкувалася з деякими. У нас навіть виникали суперечки з приводу цих пропозицій. Але трапилося якесь диво: мама знайшла спільну мову з агенцією. З тією, де я й досі працюю. Разом поїхали до них в офіс, він тоді був у Харкові, і підписали контракт. Мені на той час виповнилося 15.

– Як же твої батьки зважилися на таке?

– Їхнє оточення тоді теж дивувалося. Багато хто навіть умовляв відмовитися. Звичайно, батьки мали сумніви: відпустити закордон дитину, ще й саму… Але я їм дуже вдячна за те, що довірилися мені та наважилися на це.

– Чому саме Азія? Які там переваги?

– Починають свою модельну кар’єру найчастіше саме в Південно-Східній Азії . Там є можливість зробити гарне робоче портфоліо. До того ж, робота оцінюється значне вище, ніж в інших країнах. В Європу зазвичай їдуть уже дорослі досвідчені моделі.

Переваги? Це зовсім новий світ. Нові люди, культура… Розширюється кругозір. Але треба підлаштовуватися під їхні правила. Це необхідно, хоча й важко, якщо вони суперечать твоїм принципам, поглядам. Звісно, коли довго живеш в іншій країні, мимоволі помічаєш більше недоліків. Якщо ж приїздиш ненадовго, відпочити – бачиш зазвичай парадний бік, яким легко зачаруватися.

– Важко тобі було, напевно, там одній.

– Я точно не шкодую. Ще тринадцятилітньою я вже була готова їхати. Добре, що батьки мене трохи притримали, бо це таки занадто рано. Коли ж поїхала, моє життя поділилося на «до» та «після»: тобі 15, а ти їдеш у невідомий світ. Так, це важко, зате захоплює. Я віднеслася до цього легко: «Вау! Самостійне життя, нові пригоди, інший етап долі».

– Як вдавалося поєднувати роботу з навчання?

Перший контракт зі мною уклали, коли закінчила 9-й клас. З кінця літа і до середини осені. Довелося трішки пропустити навчання. Я дуже щаслива, що моя школа мене відпустила, що вчителі мені дозволили. Звісно з умовою, щоб я склала екзамени, закрила семестр. Знаю, що в інших дівчат зі школами були проблеми. Навіть пропонували змінювати навчальний заклад. Єдине, про що шкодую: не було багато часу на друзів. Але з навчанням усе склалося нормально. Намагалася брати контракти на літо.

– Як змінилося твоє життя після 24 лютого?

– Напевне, як і у всіх – кардинально. Попри обстріли, моя агенція намагалися кожному з нас допомогти, знайти роботу. Згодом вона переїхала з Харкова. Мені ж запропонували поїхати в Японію.

– Чому саме туди?

– Наші матеріали розсилають у різні модельні агенції. З тих, які відгукуються, потім відбирають для тебе. Тоді не було багато варіантів. До того ж, іще раніше планувала туди поїхати: там мав бути контракт улітку. Поїхала раніше, у березні. Батьки також наполягали. Так залишилася там на понад пів року.

– Як зараз живе твій рідний Нікополь? Там залишилися рідні?

– Я не була вдома з березня. Так мої батьки, рідні – всі там. Ті, хто залишаються, – для мене герої! Звісно, я не можу бути впевненою, яка там ситуація насправді, бо все, що відбувається в Нікополі, бачу з новин.

Батьки кажуть, що звикли. Небагато мешканців залишилося, але вони намагаються жити, працювати, підтримувати економіку, займатися власними справами. Мама з бабусею їздять на дачу, намагаються навіть в таких умовах змінити обстановку.

– Ти працювала закордоном ще до повномасштабного вторгнення. Можеш порівняти ставлення іноземців до України тоді й тепер?

– Завжди, коли приходиш на нову роботу, з’являються нові знайомі, виникають базові питання: «Хто ти? Звідки? Як твої справи?» Коли я казала, що з України, дуже часто питали, що це таке, де це. Можливо, проблема у тому, що ті країни дуже далеко від нас.

Часто чула, що це десь в росії, у москві. Пояснювала, що це не так. Навіть не намагалася казати про рідне місто, яке їм точно невідоме. Багато людей не чули не те що про Київ, а про Україну взагалі.

Після вторгнення росії, коли запитували звідки я, то вже відчувала підтримку людей. Вони намагалися підбадьорити. Уже знали про Україну, підтримують нас. Ніхто вже не казав, що це частина росії.

– Чому вирішила повернутися в Україну?

– Спочатку я мала повернутися після закінчення контракту. Сама поїздка та обставини були неочікуваними: почалися обстріли Нікополя. Не розуміла, що мені робити. Батьки наполягали, щоб я зачекала, але дуже хотілося додому.

Все ж таки вирішила на певний час залишитися, поки маю роботу, можу бути корисною батькам. Аби вони не хвилювалися за мене. Допомагала їм мінімально.

Восени нарешті повернулася в Україну.

– Які відчуття після повернення?

– Дізнавшись, що можу повернутися, зраділа. Це не так легко, що от хочу додому, купуйте квитки, відміняйте роботу.

Було важко усвідомити, що повертаюся у війну. Там, закордоном чітко зрозуміла, що новини сприймаються геть по-іншому: ти не бачиш це наживо, і це здається набагато страшнішим, ніж воно є.

Вдивлялася в небо над Японією, думала… Було сумно. Не розуміла, чому маємо спільне небо, але тут почуваєшся у цілковитій безпеці. Чому там, де мій дім, з цього неба на нас падають убивчі ракети.

В Україну приїхала 10 жовтня. Коли росіяни обстріляли центр Києва. Нагадали, що в столиці теж небезпечно, але я була готова до цього. Моє бажання бути вдома перемогло: мене не лякали труднощі.

– Що б нині порадила молоді?

– У цей час ми точно зрозуміли, що відкладати на потім не можна. Коли, як не зараз? Ми не знаємо, що буде далі. Якщо прагнеш чогось, треба ризикнути. Поїхати закордон ще не значить, що твоє життя зміниться безповоротно, що не зможеш повернутися і продовжити життя в Україні. Завжди можна почати з чистого аркуша.

Не бійтеся відкривати щось нове, вчіть мови. Це банально, але важливо. Треба бути готовим брати за себе відповідальність. Інші країни – інші закони, звичаї. Проблеми, які треба розв’язувати самотужки. Там не буде товариства рідних людей, які тобі зможуть допомогти. Тому вірте у себе, у свої сили та ризикуйте!