Камерна вистава «Схоже на щастя», втілена на столичній сцені славетною Адою Роговцевою та Світланою Орліченко, запам’ятовується чуттєвістю й заглибленням в людські емоції.

Режисерське трактування Катериною Степанковою п’єси П’єра Пальмада та Крістофа Дютюрона «Втікачі» схиляє глядача по-новому пізнати природу людського щастя.

Дві жінки, сусідки, життя яких нічим не примітне. Але це на перший побіжний погляд. Бо за нібито зовнішнім спокоєм – особисті трагедії, розчарування, пошуки сенсу. Відвертість і природність, з якою дует актрис відтворив ці образи, роблять історію щиро зворушливою, близькою глядачам.

На сцені немає зайвини. Такий мінімалізм у декораціях дозволяє сконцентруватися на діалогах, на емоціях героїнь. Інтимна атмосфера підсилює відчуття твоєї присутності в житті персонажів.

А вони шукають гармонії між обов’язками, які накладає суспільство, й особистими прагненнями людини. Думка про те, що щастя може бути різним для кожного, протинає виставу червоною ниткою. Глядачі залишаються з важливим питанням: чи є універсальне щастя, чи воно – щось індивідуальне та недосяжне?

Музика авторства композитора Андрія Шустя акцентує драматичні моменти, додає емоційної глибини, занурює зал у світ героїв. Легка, але прониклива, вона ідеально гармоніює з настроєм вистави, додає нотку меланхолії, схиляє до роздумів.

Вистава, безперечно, варта уваги. Не лише актуальністю теми, а й блискучою постановкою. Прості життєві історії втягують, захоплюють зал не менше, ніж масштабні драми. Якщо їх відтворюють справжні майстри сцени – правдиво, душевно та щиро.

Після вистави глядачі не приховували вражень. Ділилися особистим сприйняттям щастя. Відчувалося, постановка зачепила найглибші і найтонші струни душі. Хтось уже задумався про власне життя, про стосунки з близьким і віддаленим оточенням. Театральна комедія теж здатна викликати у глядача серйозний самоаналіз. Якщо, звісно, вона талановито втілена.

Хіба це не висока нагорода творцям?