Пригадую, як не дивно, 1954 рік. З метою порятунку депресивного району, Крим передали в господарювання Українській Радянській Соціалістичній Республіці – разом з купою фінансових, організаційних, демографічних, транспортних, технічних та інших фатальних, на той час, проблем. Коли ж ситуацію в Криму вдалося стабілізувалася за рахунок українського бюджету, Росія дочекалася зручного моменту і віроломно «віджала» Крим.

Коли в 1999 році я зайшов до кінотеатру «Київ», це була руїна. Директор кінотеатру Вілія Бондаренко натхненно розповідала мені казку про реанімацію, реінкарнацію кінотеатру, в яку важко було повірити. Минув час і Диво Воскресіння відбулося, завдяки зусиллям орендаря руїни пані Бондаренко. А нині«Культурний центр кінотеатр «Київ» висунули на конкурс, щоб знайти іншого орендаря. Київська міська адміністрація мотивує це тим, що необхідно вдосконалити роботу «Культурного центру кінотеатр «Київ».

Це гасло я також пам’ятаю, коли на початку двохтисячних років було вирішено вдосконалити діяльність і зробити прибутковою студію Довженка, а разом з нею, всю українську кінематографію. Студія й досі не може оговтатися. Що до кіногалузі, вона почала оживати лише після Революції Гідності.

Монотонно знайомий конвеєр руйнації. Цей конвеєр поглинув вже багато кінотеатрів в Україні. Що до Києва – чому не оголосити конкурс на повернення кінотеатру «Зоряний» на Печерську? Або «Орбіту» на Бессарабці? Екранів, що чекають повернення в лоно кінофікації, багато. Нагадаю лише про літній кінотеатр в парку «Юність» на Борщагівці, схожий сьогодні на забутий в джунглях древній храм, на вівтарі якого піднялися дерева, огорожа вкрита хмелем, а тишу охороняє кропива.

Повертаючись до «Культурного центру кінотеатр «Київ»: якщо по-державницькому, йому треба понизити орендну платню. І про кінотеатр «Орбіта» не забути.