Ще не комедія, але вже тяжко наоскомлений фарс. В якому росіяни – добровільні заручники. Пройшла чергова інавгурація-коронація на кремлівський трон російського «вседєржителя» Владіміра Путіна. Чи то пак, за давньою московитською традицією, що тягнеться від придуркуватого Івана Грозного, трапилося «вєнчаніє на царство». Зрозуміло, що за роки свого правління Владімір Путін із «жениха» перевтілився на такого ж самовладного і пристарілого деспота, а з Росії-«нареченої» зробив гаремну наложницю.

Цивілізований світ з огидою та відразою, хоча й не без цікавості, спостерігав за свіженьким «помазанням» на царство у країні Ядерного середньовіччя. Жоден керівник іншої держави не побажав розділити «радость  зєло велікую» російських царедворців і мільйонної челяді. «Бо нікого не запрошували»,  –  пояснили в Кремлі. Та воно й правда, що так. Бо ніхто притомний до Москви на ці «скрєпні-репні» «вставанія с калєн» давно не приїздить. Як і на інші кремлівські державні гарування. Торік на святкуванні «Побєди» був лише молдовський червоний господар Ігор Додон. Позаторік на кремлівський «марш побєдітєлєй» якимось побитом прибився прихильник СНД і Митного союзу Нурсултан Назарбаєв. Але вже й Казахстан дистанціювався од «русского міра». І на нинішню інавгурацію ні Нурсултан Назарбаєв, ні навіть президент союзної з Росією Білорусі Алєксандр Лукашенко не з’явилися. Бо всі їхні попередні «дружні» візити до «білокам’яної», як і їхніх колег з колишніх радянських республік, більше скидалися на пріснопам’ятні поїздки у ханський Сарай по ярлики на князівство. Але нині, після нападів Росії на Грузію і Україну, після нахабного топтання російським «сапожищєм» чужих земель, і Назарбаєв, і Лукашенко розуміють: Путін уже й на їхні «улуси» ласим зизом дивиться. Територіями Білорусі й Казахстану новий кремлівський «безсмертний» обв’язуватиме своє ханство, що тріщить по внутрішніх федеративних швах. Тим більше, що з Кремля вже й лунали погрозливі окрики своїм занадто самостійним васалам…

Нинішня міжнародна політика Владіміра Путіна – повторення сталінської самоізоляції, коли за кордонами твоєї держави все менше друзів, зате все більше ворогів. Але навіть у таких темпах зовнішніх ворогів не вистачає, тому для «скрєплєнія» владного трону шукають «прєдатєлєй» серед своїх. І тому старий-новий правитель Росії, як і його сіятельний кумир Йосиф  Джуґашвілі, остерігається «вєрноподданих», боїться потикати носа за кремлівський поріг. В урочистий виключно для своєї вельможної персони та найближчих опричників день проїхався кортежем трішки Рубльовським шосе, а потім  у спецмашині «Кортеж» – 200 метрів безлюдним Кремлем, від свого робочого кабінету до Андріївської зали. Тепер його божественну сонцеликість не достойно споглядати рабованим москвичам і гостям імперської столиці. І хоч Путін не вийшов «у люди», зате московському люду заборонили виходити з квартир, ще й «попросили» відкласти всі свої справи «на потім». Не дай же Боже вийдуть і щось кричатимуть! Всеросійський ідол у своєму Кремлі і на «ближніх-дальніх» дачах-палатах, як і Сталін, як Грозний, опинився у добровільному ув’язненні: навкруги ж «вороги»… Навіть богослужіння у честь сходження безбожника на престол пройшло у закритому Благовіщенському соборі Кремля.

То чого чи кого боїться Путін, якщо 82% підданих, опитаних на початку травня, схвалюють його президентство? Та їх і боїться! Бо, вочевидь, сам домальовував оті захмарні відсотки. Хоча, схоже, це вже остаточний діагноз. Невиліковне захворювання диктатора: манія величі, помножена на манію переслідування.

За два дні до чергового воцаріння Путіна містами Росії прокотилися опозиційні мітинги з гаслом: «Він нам не цар!» Гарант конституційних прав і свобод давно нічого не гарантує своїм громадянам. Поліція та феесбешники пов’язали півтори тисячі протестувальників, людей розганяли поліцейськими кийками і козачими канчуками, мордували і волочили у буцегарні навіть дітей. Це він, Путін панічно боїться російських підлітків,  у них бачить свою близьку гибіль…

Некоронований цар добре знає, чим зазвичай завершують на Московії безглузді тирани, хоч імперські, хоч комуністичні. За давніми традиціями, вірнопіддані чи поспішливі спадкоємці своїх «богоізбранних» труять, душать, убивають бомбами, розстрілюють у підвалах. А самозванця Лжедмітрія спалили, зарядили прах у гармату і бабахнули. Путін розуміє, що за нинішніх умов і президент він сумнівний, і цар – несправжній…

Вчетверте прочитавши присягу, старий новий Владімір І у короткій промові поставив собі завдання: побудувати «сучасну економіку», «підвищити рівень життя задля збереження народу» і зайнятися «освоєнням російських територій». «Освоюють» «свої» землі росіяни ще від часів завоювання Сибіру Єрмаком. А от «зберегти народ»  –  то вже «ноу-хау від Путіна». Проте, що ж робив генеральний цар і за сумісництвом президент Росії з перервою на прем’єрство попередні вісімнадцять років? Та «героїчно» протистояв Америці з Європою, воював у Чечні, Грузії, Україні, Сирії! Хіба ж за такими геополітичними клопотами був час про народ думати?! Втім, самовисуванець на російське президентство найкраще усвідомлює відповідальність перед «тисячолітньою історією і нашими пращурами». А що? Пращури вже нічого не скажуть, ні про що не спитають.

Путін – президент мерців, до яких затягує тимчасово живих…