Ранок видався надзвичайно сонячним. Мільйоноликий Київ, мов переповнений корабель, плив у своїх справах:
– Алло,.. та на пару спішу,.. –  прошелестів голос повз мене.
– Вже біжу! – крик ліворуч.
– У метро! Я вже не можу говорити, – линуло неподалік.
Пахло весняним теплом та терпким медом цвіту. Аромат плив разом із хмарками над величезним ранковим містом. А в підземці переповнені вагони сварливо стугонять колесами, та жваво біжать у потрібному напрямку. Час від часу прорізається голос диктора:
– Наступна станція Вокзальна…

Пасажири скупчилися біля дверей, нетерпляче поглядаючи у вікно. Поїзд спинився, хлюпнувши на платформу сколошкану людську хвилю. Стукіт каблуків, чхання, клацання смартфонів, тихі розмови, вигуки злилися в єдиний голос заклопотаної поранішньої юрби, що ринула до виходу. Вулиці змінювалися, струменіли, згиналися, крутилися, ламалися, зміїлися, але все-таки вивели нас на Солом’янку, до Національної академії внутрішніх справ. Статечна будівля академії пробувала сховатися за деревами, але це ніяк їй не вдавалося. Пам’ятник загиблим міліціонерам скорботно, стояв у сонячному промінні – у своїй гіркій печалі йому було байдуже до нас, студентів-журналістів. Пройшовши на вході контроль молодої поліціянтки, котра намагалася бути суворо-серйозною, просторими сходами підіймаємося на другий поверх.

Скрип, стукіт, шумні видихи, брязкання, перемовини… Звуки відлунювали від стін, перепліталися, розбігалися кутками, не стихали, продовжували життя новими образами. Було трохи задушно. Якоїсь миті вловила аромат старих книг. А сходинки стрімко вели вгору, до першої оглядової зали.

– Будь ласка, проходьте, – зустріла нас екскурсовод Ірина Зінченко. Її спокійний голос органічно вплітався в атмосферу минувшини.

І ми поринули в глибини історії – у мереживо вражаючих фактів і примітних експонатів. Київська Русь, князівські дружини, доба Козацької держави, досить довгий період, коли землі Наддніпрянської України  входили до Російської імперії…

Погляд зупиняється на театральному кріслі, поруч з яким  1911 року було смертельно поранено царського прем’єр-міністра Петра Столипіна. Очима ловлю його портрет, і в уяві постає велелюддя Київської опери, той рокований постріл Дмитра Богрова, миттєва тиша, увірвана переполохом юрмиська… Експонати розповідали без слів. Своїми подряпинами, написами, кольорами.

– Це крісло передали до нашого музею ще в 50-х роках минулого століття, – голос екскурсовода повертає до сьогодення.

А світлину загиблого у Києві царедворця свого часу до експозиції подарувала одна молода відвідувачка музею. Доти портрет припадав порохами на горищі її діда.

Суворі очі Столипіна дивилися прямо на нас…

Далі слухаємо оповідь про період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. І про те, як 5 лютого 1919 року створено Робітничо-селянську міліцію. Посвідчення, мандати, зразки одностроїв – начищені до блиску ґудзики, яскраві нашивки знаків розрізнення…

На стінах – портрети людей. Гострі погляди мовби пронизують наскрізь, зазирають тобі в душу. Читаю під ними: «30 июля 1937 года нарком внутренних дел СССР Николай Ежов подписал приказ, положивший начало массовым репрессиям в Советском Союзе»…

– Саме в період 30-х років міліція виконує далеко не охоронні функції, –  екскурсовод лише додає думкам печалі…

– Зразок міліцейської форми 1947 року… Тут уже є погони…

Отак в експозиції поступово мінялися роки, десятиліття, епохи… Натовп студентів повільно перетікав від зали до зали.

– Тут бачите велику кількість нагород…

Ордени, медалі, відзнаки благородно виблискували, притягували увагу об’єктивів камер… «Клац!.. Клац!..», – лунає під склепінням просторої зали… Студенти фотографують, снуючи від експоната до експоната. В одній із зал увагу привернули дитячі малюнки та листи. Зворушливі слова, старанно виведені на білому, місцями прим’ятому папері, яскраві мальовки розцвічують стіни, численні фото… Застиглий кадр однієї долі… Вже й мені знайомий однострій, зразка 2013 року… Так історична доріжка привела до сьогодення. Воєнного, до героїчної кривавої  борні на українсько-російському фронті…

У наступній залі – інсталяція-алегорія містить певне смислове навантаження –  дерево, вкрите білосніжним невинним цвітом, а поруч – встромлені у стовбур сокири. Долу – розкидані зелененькі яблука. Наче сад. Але поміж яблук – розмаїті знаряддя злочину: ножі, заточки, фінки… Це те, що прикувало погляд і відбилося в пам’яті: яблуко й ніж.  Як символ – який цвіт, такий і плід…

Експонати, представлені у розділі «Криміналістика», – частина фондової колекції, започаткованої ще з другої половини 50-х років минулого століття.

Унікальна колекція зразків холодної, вогнепальної зброї, вилученої у злочинців. Кожен зразок має власну історію, часто-густо – трагічну. Шмат металу, який приносить біль, сіє смерть… І скло вітрин – як забороло від небезпеки.

«Розкурочений» «ведмежатником» сейф,  поряд фомки й відмички… Діра на дверцятах і справді така, наче їх рвав розлючений лісовий клишоногий. Це – речовий доказ зі справи київського «ведмежатника» Ільчука.

Трохи далі – рясна колекція старої фототехніки. Колись з її допомогою фіксували, зберігали важливі для слідства деталі. Тепер ці «Зеніти», «ФЕДи» та «Києви» на заслуженому відпочинку.

Біля вітрини «Поліція очима дітей» завершуємо огляд експозиції. Це світлий, добрий куточок – маленькі машинки, звірята та навіть… іграшка-картопля у стилізованому форменому одязі. Так малеча уявляє собі захисників правопорядку, їхню службу. Історії про  іграшку-картоплю викликає полегшений сміх. Дружний – аж забриніло над головами.

– У вас є в музеї матеріали, присвячені першому ректорові академії Ярославу Кондратьєву?..

– Це правда, що відбитки пальців можна зняти лише з твердої поверхні?..

– А якщо відбитки «змазані»?..

Запитання сипонули градом, зв’язуючи та підсумовуючи розповідь усієї екскурсії. Уточнювали, наголошували, перепитували…

Кілька спільних знімків на згадку, спалах камери фіксує усмішки.  А потім крок, чийсь сміх, повільна хода, розмови… Рушаємо до виходу.

Вулиця стрічає сонцем та теплом. Осяяна площа тиха і мирна.

– Ти на метро?..

– А ви куди?..

– Я не спішу…

– Та краще пішки!

Веселим потоком журналістська юнь розходилася у різні боки. Либонь, писати про побачене-почуте…