Страх та невідомість. Те, що найперше відчуваю й досі, коли вибираюся кудись далі підвалу сусіднього будинку. Довго не наважувалася просто поїхати разом з батьками до магазину по продукти. Якась липка сила сковувала волю, наливала свинцем ноги-руки. Я знала: мушу сама себе здолати, перебороти свій ляк.

Нарешті якогось дня вирішую: мушу їхати. З тремом у руками, з мимовільними сльозами на очах сідаю в авто, ми рушаємо. Небо сіріє пахмуром. Місто смутне та насторожене. Десь удалині неначе застиг стовп диму.

На нашому шляху виростають металеві їжаки. Моторошно від думки, кого саме вони призначені зупинити на цій дорозі.

Рух помітно пожвавішав, доводиться пристосовуватися до течії автівок. Ось і знайомий парк, спортивний майданчик, на якому, як і рік тому, діти галасливо ганяють м’яча. Якесь сюрреалістичне видиво мирного життя. І тільки свіжа картина їжаків на дорозі повертає до реалій. До думки, що так, як було, вже не буде.

Під’їхали до блокпосту і до мене знову підступає хвиля трему. Зупиняємося біля військового, розгортаємо наші документи. За військовим на бруствері тріпочуть прапори і величається банер з відомим курсом для російського військового корабля.

– Добрий день! Куди прямуєте? – голос військового спокійний, але видає втому.

– У магазин по продукти, – мовить тато і простягає у вікно документи.

Військовий уважно розглядає паспорти. Глянув на мене, на мій паспорт. Усміхнувся.

– Добре, дякую! Гарної дороги! – і махнув прощально рукою.

У цей момент відчула прилив тепла: наче душа відтанула… Ця усмішка, спокій в його очах, тиха мова… Мій страх помітно змалів.

Дорога наблизилася до телевишки. До тієї, яку поранила орківська ракета. Вишка бовваніє віддалік, намагаюся вихопити оком якісь деталі, але бачу тільки чорну рану обпаленого каркасу.

А ось і супермаркет. На полицях рясно продуктів. Між рядів стрічаю волонтерів та військових. Скупилися, рушаємо назад, уже іншою дорогою.

Ще один блокпост проїхали легко, нас навіть не зупинили. Військовий усміхнувся і показав рукою: можете їхати. А мені так хотілося вийти з машини, підійти до нього, обняти і сказати лише одне слово: «Дякую».

Проїжджаємо місцем, де однієї ночі точився бої. З цією місциною в мене пов’язані неймовірно теплі спогади. А тепер… Залишки спаленої військової техніки, чимало військових – пильно роздивляються довкола, охороняють територію. Стіною мішки з піском, на асфальті – розбиті пляшки з-під «бандерівських смузі» та руді плями: вража кров запеклася. Ось дороги практично немає, а там зруйнований міст, купи обпаленого металу… І чорніють більмами будівлі – без вікон…

Вже повернули до нашого будинку, а я все ще прикипіла поглядом до того місця, де шаленіла війна.

Боліло. Допалювало страх. Ярилося ненавистю.