Демократичні і провальні – перші оцінки виборів до місцевих Рад та голів об’єднаних територіальних громад. В середньому по країні явка склала 37 відсотків – найменше в історії українського волевиявлення. До цього таким «рекордом» були 47 відсотків.

Звісно, коронавірус уніс неабиякі корективи. Можемо ще потішити себе: в європейських країнах на місцеві вибори приходить 15–20 відсотків громадян, які мають право голосу. Але легітимність місцевих органів влади, довіра до них значно вищі, коли голосують, наприклад, більше половини громадян. Ще не вилупившись з виборчого яйця, владна качка виявилася

кривенькою…
Український виборець стомився від влади. Після електоральних збурень на президентських і парламентських виборах він емоційно вигорів, збайдужів до змін. Володимир Зеленський не виконав жодної зі своїх ключових обіцянок, крім хіба що продажу землі. Митниця залишається решетом, виробництво падає і казна порожніє. Зелена монобільшіть уславилася скандалами і хабарями, як нардеп Олександр Юрченко. Лише після громадського розголосу, після недвозначної вказівки Президента своя і триставідсотково чесна прокурорка Ірина Венедіктова наважилася санкціонувати проти «слуги» справу за фактом корупції. У цих діях чи бездіяльності влади і криється небезпечний вірус суспільної апатії.

«Демократичні». Так політологи назвали вибори вже у день голосування, бо під час кампанії ми бачили таке, чого раніше не доводилося. Ось новини лише від 22 жовтня: у Києві кандидат в депутати організував мережу для підкупу виборців; на Харківщині місцеві депутати вирішили створити фейкову територіальну об’єднану громаду: правоохоронці виявили махінації з адресами виборців, їх прописали… в чистому полі; там-таки, на Харківщині спалили машину депутата від «Євросолідарності»; від вибуху на Одещині постраждав кандидат.

«Видно, там, у місцевих радах медом намазано», – подумає пересічний громадянин і буде правий. Децентралізація додала значних коштів у місцеві бюджети, розв’язала руки самоврядуванню розпоряджатися на своїх адмінтериторіях ресурсами, зокрема й землею. Через те й б’ються смертним боєм за депутатство. «А мені що з того? – питається виборець. – Звична дуля з маком?» От і кортить значній частині електорату відійти від таких виборів і кандидатів на значну дистанцію, щоб не заляпатися брудом…

Зате мери великий міст можуть тішитися: посилили свої позиції і тепер однозначно «виписуються» з провладної виконавської вертикалі. Але тут чуємо вкрай тривожний дзвіночок. У Маріуполі, крім блоку чинного мера Вадима Бойченка, який підтвердив свої повноваження у першому турі, до місцевої ради пройшли «Опозиційна платформа за життя» та «Партія Шарія». А мали б політично вимерти, як мамонти. Натомість у Львові, де перемогла «Європейська солідарність», до міськради і близько не підійшла жодна із опозиційних партій. А значить, Україна знову політично розділена. І хай цей пасаман проліг не по Дніпру, а значно східніше, для сепаратизму достатньо одного-двох гасел і кількох буйних політиків – запалити…

Отут слово за Президентом, за Верховною Радою, за урядом, за силовими структурами. Якщо вони ще не розучилися ясно і переконливо казати.