Не відкрию таємницю – українські поля засіваються переважно кукурудзою та соняшником. Уже кілька десятиліть. Для людей, далеких від села, цей доконаний факт ні про що не говорить: сіють, то й сіють. Для романтиків – золотисте соняшникове поле асоціюється з поетикою, а в гармонії з блакитним небом взагалі сприймається за національні кольори… Але ж для тих, хто більш-менш розбирається у сівозмінах (вихідці із села розуміють, про що йдеться), це не може не викликати занепокоєння. Звісно, немає криміналу в тому, щоб сіяти кукурудзу чи соняшник. Злочинно те, що ці культури чортом упилися в одні й ті ж ниви на десятиліття: сонях сіють по соняшнику, кукурудзу – по кукурудзі… Відтак українські чорноземи жахливо виснажуються, пісніють! Як свідчать дослідження Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії», наші ниви за останні 130 років втратили до 30% гумусу.

Наші діди-прадіди свято дотримувалися багатопілля: чергували пар (коли земля відпочиває від культур) і посіви озимини та яровини. Після соняшнику сіяли жито, після жита – гречку чи овес, а там можна й кукурудзу посіяти чи повернути соняшник… Для насичення ґрунтів живильним азотом сіяли люцерну, конюшину, різнотрав’я… Так шанували ниву істинні господарі, ті, хто відчували, що ця земля для них не чужа і її, здоровою та родючою, треба передати внукам-правнукам. Берегли земельку, не катували її безжально. Дбайливий господар навіть на своєму невеличкому городі пам’ятає, де він сіяв кукурудзу, щоб наступного року висіяти її на іншому клаптеві.

Парадокс, але і в радянських колгоспах та радгоспах, де земля була колективною чи державною власністю (а по суті – нічиєю), пильно слідкували за сівозмінами.

А тепер?

А тепер для землі, яка здобуває конкретних власників, настали найтрагічніші часи монокультур. Найбільшої шкоди завдають агрохолдинги, привласнені тими, хто дуже далеко від землі, від села та й від України. Саме в їхньому володінні – сотні тисяч гектарів української ниви.

Земельна реформа передбачає творення справжніх землевласників. У всьому світі це – невеликі господарства. А в Україні – агромонополії, які нікуди не поділися. Новоявлені земельні князі і барони цупко тримаються за свої величезні масиви, оформлені ще до узаконення ринку сільгоспземель – крутійством та гендлярством. Хтось цинічно називає це «вільною конкуренцією» усіх форм аграрного господарювання. Неважко здогадатися, хто в такій конкуренції виживе – латифундія чи дрібний землевласник.

А тимчасом земля стогне. Стогне земля й німіють села… Скоро і стогнати буде нікому – вимирає живе: де між олігархічних піль ще тримаються хутірці, земельні угіддя дрібних фермерів – їх з гелікоптерів та літаків «зрошують»… отрутохімікатами. В цинічному прагненні наживи за будь-яку ціну змішалися людські голови й головешки соняшнику.

… Так можуть чинити лишень ті, для кого ця земля і люди на ній – чужа чужаниця.