Цю сімейну легенду початку ХІХ сторіччя про Андріївський узвіз почув нещодавно від шановного пенсіонера з Херсонщини Олега Анащенка, якого теперішнє лихоліття занесло до столиці з частково окупованої Херсонщини. А почувши вирішив, що вона заслуговує на читацьку увагу.

Родинний  переказ Олег Дмитрович довідався від своєї бабусі, а та, своєю чергою, згадувала свого діда Степана Кіндратовича Олефіренка. На початку ХІХ сторіччя той заробляв на життя чумацтвом, возив із Криму до Києва сіль. Майже всі тогочасні чумаки належали до козацького роду, а тому, окрім прибуткового промислу, були ще й неабиякими вояками. На чумацтві заробляли чималенько: двічі привізши валку із сіллю, могли купити в селі непогану хатину – за 30-35 рублів. А за сезон, що тривав від ранньої весни і до Покрови, вони робили і по три виїзди на південь. Однопарна мажа – чумацький віз з двома волами – давала десь 14 рублів прибутку, а три вози – відповідно по 40-42 рублі. Проте тогочасні південні степи просто кишіли різноманітними розбійниками та шахраями…

На свої валки чумаки обирали отамана, кашовара та навіть осавула, хоча не завжди: той заміщав отамана на випадок хвороби останнього. Степан не був отаманом, а от осавулом його інколи обирали. Незважаючи на молодий вік, він міг покарати неслухняного вола одним ударом межи роги так, що той присідав на задні копита.

Одного разу після успішного повернення з півдня Степан пішов з двома побратимами погуляти в якусь корчму на Подолі. Молоді чумаки бенкетували по-багатому: і питво лилося, не кінчалося, і закуски на столі стояли у три поверхи, і музики грали, не зупинялися, і дівчата танцювали весело… Але як завжди буває: коли у когось радість водиться, в іншого заздрість родиться. У ту саму корчму забрів цілий військовий підрозділ москалів – царських вояк. Слово за словом і зчинилася веремія: полетіли один в одного чарки, глечики, стільці. Декілька чумаків добряче гамселили москалів. Хміль швидко вивітрився, закрутилися молоді хлопці у козацькій силі по всьому шинку. Пощастило тим, хто втік, а тих, хто не втік, а таких залишилося рівно десяток, вивели на вулицю, запрягли в останню, ще не спродану мажу з 60-ма пудами солі й погнали козацькими нагайками вгору Андріївським узвозом,  до Хрещатика. Була глупа ніч, але майже всі тутешні не спали: громадилися біля своїх вікон і не могли зрозуміти, що відбувається. Чи російські вояки змінили професію, чи то відбувається якась чортівня… Військові гучно вили, а якісь молоді хлопці у непоказних свитках хвацько стрибали поміж них, відчайдушно лупцюючи…

Якась досвідчена жіночка висловила думку, що це лише початок, що має бути і продовження. Тому весь узвіз закляк на своїх підвіконнях в очікуванні… І воно справдилося десь за години дві. Російські вояки спускалися вниз маршем і заспівали якусь браву пісню. Молоді хлопці йшли поряд, закручували вуса та посміхались. Усі чимчикували в ту саму корчму, яку самі й потрощили, але відчуття радості залишилося… Як з’ясувалося згодом, москалі попросили вибачення і пообіцяли «накрити стіл» за свій кошт… Мажа з сіллю залишилася десь на горі… Ще три доби гула празниково подільська корчма, а подивитися на Степана та його побратимів сходився чи не ввесь узвіз. Досвідчена жіночка чудувалася більше за всіх: «І звідки така сила? Дві руки, як у всіх, дві ноги… Щось тут не те так, щось тут не чисто…».

І саме того року, дорогою у Крим примітив Степан собі гарну дівчину в Антонівці, мальовничому селищі біля Херсона. Викупив її у пана. Збудував чималу хатину на мальовничому березі Дніпра, з вишневим садком, щоб як у людей, і започаткував свою династію, представником якої є Олег Дмитрович Анащенко.