Щоденні сирени, новини про обстріли, страх за рідних – все це тримає психіку в постійній напрузі. Як наслідок – хронічний стрес виснажує організм і може проявлятися безсонням, головним болем, проблемами з концентрацією, відчуттям постійної тривоги.

– Я два місяці жила у підвалах Маріуполя, у нас не було нічого, ми пили воду з батарей та калюж, розтоплювали сніг, їли голубів, котів… Це жахливо, – розповідає Ганна, якій на момент початку повномасштабного вторгнення було 14 років. – Моя мати іноді виходила до найближчого складу-магазину, щоб знайти їжу, і я не знала, чи вона взагалі повернеться. Одного разу вона повернулася скривавлена, каже, біля складу був «приліт», молода дівчина загинула у неї на руках.

Зараз Ганна в Норвегії, але все ще насторожуються від будь якого шуму, її переслідують кошмари, тривога.

– З цим,– зізнається, –  дуже складно жити, – Але я потрохи відновлююся: ходжу в спортзал, відпочиваю з друзями на природі, вивчаю норвезьку мову.

– Необхідно відновлювати порушене війною відчуття приналежності та спільності, – зауважує практикуючий психолог з Києва, засновниця психологічного центру «HIDEAWAY» Олена Волчанова. – До мене звертається багато людей, як мають проблеми зі сном, яких діймають постійна напруга та тривога, негативні думки. І я раджу їм більше часу перебувати на вулиці, прогулюватися парками, скверами. Чи зайнятися волонтерством. Або просто зосередитися на тому, що заспокоює: малювати, читати, писати, вишивати… Це доступно доступна для всіх. Терапія – це дуже складний, довгий та багатогранний процес, треба запастися терпінням».

Для тих, хто пережив окупацію, обстріли, втрату близьких або брав участь у бойових діях, посттравматичний стресовий розлад стає реальною загрозою. Його прояви можуть бути різними: від флешбеків та нічних жахів до емоційного оніміння, дратівливості та бажання ізолюватися від світу. Втрата стабільності, дому, роботи, друзів, а подекуди й сенсу життя, занурює багатьох у стан депресії. А це спричиняє апатію, втрату інтересу до раніше улюблених справ, постійну втому, відчуття безнадії.

– Я подвійна переселенка, – констатує Ангеліна, тепер мешканка Києва. – В 2014-му наша сім’я переїхала з Донецька до Краматорська, мені тоді було 8 років. У Краматорську все йшло шкереберть, нас не хотіли сприймати, зі мною не хотіли дружити, і нам постійно казали: «Вертайтеся туди, звідки приїхали». В 2016-му ми переїхали до Маріуполя. Наче все почало налагоджуватися, стабілізуватися, але 24 лютого 2022-го я вперше відчула дежавю. Мені було 15 і у мене не було страху, я не розгубилася, бо знала, як треба правильно діяти, та й батько постійно підбадьорював: «вижили перший раз – виживемо і вдруге». Так, на щастя, і сталося. Дитина не має таке переживати, тепер не думаю, що колись позбудуся залежності від адреналіну. Я не зможу жити без нього, я з ним виросла.

Наші «діти війни» особливо вразливі: можуть проявляти страх, регресивну поведінку, агресію, мати проблеми з навчанням, соціалізацією. З віком це, пущене на самоплив, лише наростатиме.

– Найбільше мені запам’яталося моє перше спілкування з переселенцями, –ділиться Ірина Олександрович, психологиня зі Львова, яка працює в Мальтійській службі допомоги переселенцям. – Це була мама і двоє її синів, які тікали від війни з Харкова до Львова. Діти були дуже замкненими, нікого до себе не підпускали, не мали бажання спілкуватися. Дієвим методом виявилася арттерапія: за допомогою малюнків, ліплення з пластиліну, глини діти опрацювали емоції, наповнилися ресурсом та інтегрувалися – тоді й стали відкритішими до спілкування і допомоги.

На відміну від дітей, чия психіка більш пластична й адаптивна, дорослі вже мають сформовані світогляди, цінності та механізми адаптації, які війна руйнує вщент. Коли така травмована людина ще й веде аморальний спосіб життя, дуже сильно ускладнюється курс реабілітації.

– Працюючи з військовими та працівниками поліції, я зрозумів одну річ – травмовані фізично та психологічно дорослі пробують «загубитися» в шкідливих звичках, починають пити, вживати наркотичні засоби, думають, що їм так легше, але це тільки ускладнює ситуацію, – наголошує поліцейський психолог з Донецької області Олександр Хришма. – Передусім, в таких гострих станах, я навчаю клієнтів технікам заземлення, що допомагають повернутися «тут і зараз» і зменшити інтенсивність емоцій. Основна ідея – сфокусувати увагу на поточній миті за допомогою п’яти органів чуття. Це допомагає «переключити» мозок з режиму загрози або спогадів на безпосереднє сприйняття реальності. Також дієвий спосіб відволіктися від прикрих пам’яток минулого – згадувати найщасливішої миті свого життя: одруження, народження дитини, подорож, смачну страву… Будь-що, що повертає відчуття радості та спокою. Із часом людина стає спокійнішою – щасливі спогади витісняють погані.

Львів’янка Олена Абромюк, психологиня з Мальтійської служби допомоги переселенцям, наголосила, що здоров’я насамперед залежить від самої людини.

– Аби під час війни не втратити здоровий глузд, важливо контактувати із собою та довколишньою реальністю, – радить психологиня. – Перше, що варто зробити, – «відсканувати» свій стан. Якщо є проблеми зі сном, харчуванням чи загострилися хронічні недуги, значить тіло не справляється зі стресом і йому потрібна увага. Дихальні вправи, техніки розслаблення, помірні фізичні навантаження, здорове харчування, повноцінний сон – це найперша і найнеобхідніша турбота про наше тіло. Друге, що важливо, – спілкування з іншими людьми. Цей соціальний канал наповнює наш ресурс: спілкуючись, відчуваємо свою потрібність і залученість. Особливо важливо це у кризові періоди.

Попри безпрецедентний масштаб психологічних викликів, український народ щоденно демонструє дивовижну стійкість та жагу до життя. Але рани необхідно гоїти. Психологічні – так само. І це не лише завдання фахівців, а й спільна відповідальність усього суспільства. Цей шлях вимагатиме часу, ресурсів, взаємної підтримки. Саме так Україна зможе не лише перемогти, а й забезпечити майбутнє процвітання – наснагою, працьовитістю, мудрістю і здоровою силою духу українства.