У вихорі подій Другої світової війни на окупованій німецькими військами території Брянської області виникло утворення, що досі викликає у істориків почуття шоку та сорому, – «Локотська республіка». Створена за згодою окупантів у 1942 році, ця «автономія» вийшла далеко за межі просто адміністративного експерименту. Вона стала красномовним прикладом свідомого вибору частини російського населення – об’єднатися з нацистами, взяти до рук зброю, щоб з готовністю прислужитися жорстокій нелюдській машині.

За історичною аналогією пригадаймо тогочасну «історичну миттєвість» незалежної Української Держави, декларацію про відновлення якої виголосив  30 червня 1941 року Львові один із очільників ОУН(Р) Ярославом Стецьком. Тоді особисто Гітлер висунув ультиматум її керівникам відкликати Акт проголошення Української Держави, а на відмову  запроторив очільників, зокрема Степана Бандеру і Ярослава Стецька, до концтабору Заксенгавзен. Берлін не визнавав будь-яких форм національного державотворення на теренах окупованої України. Зате російська «Локотська республіка» проіснувала аж до 1944 року. Її адміністративна система багато в чому повторювала ту, що практикували окупанти. Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи «Локотськой волості». Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і порадами керівникам округу і його районів. На території округу навіть створили й легалізувати свою політичну силу — Націонал-соціалістічну партію Росії (НСПР). Щоправда, створити там російський уряд окупанти не дозволили.

«Локотське самоврядування» було офіційно оформлено німецькими властями 15 листопада 1941 року. Спочатку влада його розповсюджувалася лише на Локотський район, а вже згодом «Локотський округ» охоплював 8 районів Орловської і Курської областей (Брасовський, Суземський, Комаричський, Навлинський, Михайлівський, Севський, Дмитрієвський, Дмитровський). «Локотська республіка» постала як альтернатива радянській системі. Її керманичі Броніслав Камінський та Володимир Маляков обіцяли «визволення» від колгоспів, відновлення релігії, повернення приватної власності, ладу та справедливості. Та за цією риторикою крилася кривава дійсність – режим терору, наклепів та масових страт, котрий не поступався і навіть перевищував жорстокість самих нацистів.

Основною ударною силою «Локотської республіки» стала «Російська визвольна народна армія (РОНА)», котра спочатку нараховувала кілька сотень осіб, а з часом розрослася до десятків тисяч. Вона нищила антинацистський спротив, євреїв, цивільне населення – усіх, кого оголошували «ворогами нового порядку». Бійці РОНА палили села, розстрілювали заручників, катували, грабували, ґвалтували. Збереглися свідчення, як у покару на вбивство німецького офіцера вони страчували все чоловіче населення села, а жінок використовували як «трофеї». Усе це розгорталося не на лінії фронту, а в тилу – в селах та містечках, де ще донедавна жили звичайні радянські громадяни.

Особливо жорстокими були антипартизанські каральні операції. Під виглядом «зачисток» вояки РОНА нищили цілі населені пункти, якщо підозрювали, що там ховаються або ж мають підтримку партизани. Спалювали селян живцем у їхніх хатах, підривали будинки, розстрілювали дітей, котрі намагалися втекти. Очевидці описують сцени, коли командири загонів влаштовували показові страти на площах –  так залякували «соотєчєствєнніков». Все це відбувалося за мовчазної згоди або відкритої підтримки німецької влади.

Коли фронт почав котитися назад, Камінський та його підрозділи відступили разом із нацистами. Бійці РОНА стали частиною військ СС. Вони придушували Варшавське повстання влітку 1944 року і  там чинили масові вбивства мирного населення, ґвалтували жінок на очах у дітей, грабували лікарні, катували поранених. Навіть німці, шоковані масштабами варварства, зрештою усунули Камінського.  Є свідчення –  стратили за наказом Гіммлера.

«Локотська республіка» не випадковість із хаосу війни. Це приклад свідомого ідейного колабораціонізму з нацизмом, добровільної участі у геноциді та воєнних злочинах. Її керівники та виконавці не просто виживали під окупацією – вони з ентузіазмом обслуговували один з найжорстокіших нелюдських режимів ХХ століття. І якщо багато інших регіонів вимушено підкорялися нацистському режиму, то Локот обрав його добровільно – з маніакальною амбіцією збудувати ще одну «нову Росію» на кістках народу. Навіть власного.