Іван Матвійович Стешенко відомий насамперед як визначний організатор української національної школи, перший міністр (генеральний комісар) освіти незалежної України в уряді Центральної Ради. Його внесок у становлення української школи надзвичайний. До приходу у велику політику він був уже знаним педагогом, істориком українського театру, критиком і літературознавцем, перекладачем і письменником.

Батько майбутнього міністра, родом з Диканьки, походив із кріпаків князя Кочубея, а мати – з міщанського полтавського роду. Мешкали Стешенки в Полтаві, де 1874 року у них і з’явився на світ син Іван.

Перші уроки читання й арифметики йому давав батько, відставний-унтер офіцер, який, до слова, жодного дня в школі не навчався, але пристойно читав і рахував, постійно передплачував газети.

Поетичні здібності в Івана Стешенка виявилися ще під час навчання в Полтавській класичній гімназії. Перші твори писав російською. Однокласники називали його «поетом» і навіть замовляли вірші для своїх панночок. Таких творів у юного Івана набрався цілий зшиток.

Солдатчина зрусифікувала батька: він вважав, що письменній людині не гоже користуватися «мужицькою мовою», і казав, що ніколи не чув, щоб «учоні» люди говорили «хіба». Та спілкування з простими однолітками і поїздки до родичів у Диканьку робили свою справу: діти між собою розмовляли українською. А постійні батьківські нарікання призвели до того, що малі стали приховувати від дорослих свої мовні вподобання.

Стешенки побудували у Полтаві власний будинок. Половину його господар здавав в оренду сім’ї, а вже в неї тимчасово винаймали  мешкання четверо бідних харківських студентів, які відбували в Полтаві практику зі статистики. Місця в будинку бракувало, тому двоє з них поселилися у хліві, без ліжка. Коли це побачив Іванів батько, заніс їм ліжка і постільну білизну та ледве не плакав, що «вчоні» люди проживають у таких умовах. Запросив хлопців на склянку чаю. Мав хитрий намір через них вплинути на сина, – щоб ті віднадили його від захоплення «мужицькою мовою». Сказав, що його син пише пісні та вірші, і студенти попросили малого гімназиста щось прочитати. Іван довго соромився, а потім показав російські вірші. І тоді один із студентів Іван Липа – майбутній «громадівець», поет, батько знаменитого письменника Юрія Липи – похвалив хлопця, порадивши не закопувати свій талант у землю. Але зовсім розчарував батька, відраджуючи хлопця працювати на російській літературній ниві: мовляв, там вистачає своїх робітників. А от на українській  їх мало, тому й рекомендував писати українською. Пізніше сестра Марія про це говорила так: «Бідний батько мимохіть, сам того не знаючи, вивів нас і поставив на шлях тернистий, який потім дав і нам, і йому багато горя».

Після шостого класу, в час літніх канікул молодий гімназист здійснив пішу подорож двома полтавськими повітами. Цікавили його розповіді старих людей про героїчне минуле та пісні мандрівних «українських Гомерів» – кобзарів. Багато літ потому він скаже доньці Ірині, що вийшов у цю мандрівку «общероссом», а повернувся свідомим українцем.

Рідною мовою Стешенко почав віршувати у восьмому класі. Потай, навіть сестра тоді нічого не знала. Перший відомий його вірш українською:

Люблю тебе, ненько моя Україно!
Люблю я роздолля і волю твою.
Як люблячу матір кохає дитина,
Так щиро і палко тебе я люблю.

Ніколи не гасне любов та святая,
Ніщо не здолає її зупинить.
Вона мені буде, як зірка златая,
На житнечім шляху важкому світить…

У гімназії захоплюється літературним перекладом. 12 пісень з «Метаморфоз» Публія Овідія Назона, які переклав уже в шостому класі, відіслали в Київський імператорський університет Св. Володимира, відомому вченому і головному редакторові «Университетских известий» Володимиру Іконнікову. Роботу було помічено і навіть удостоєно нагороди.

1892 року Іван Стешенко вступив на історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира. І цієї ж осені ввійшов до відомої групи молодих діячів української культури «Плеяда». Водночас створює соціал-демократичний гурток, який об’єднав Миколу Ковалевського, друга і соратника Михайла Драгоманова, найстаршого члена гуртка, і молодших – Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Михайла Кривинюка, Оксану Стешенко, Олександра Тулуба, Павла Тучапського та інших.

Стешенко рішуче заперечував проти залучення до радикальної організації Лесі Українки. Мотивував її фізичним станом, підточеним, тяжкою недугою, а ще більше – необхідністю берегти її для літературної творчості.

Леся Українка була високої думки про Стешенка-поета. Писала: «Ваш дужий, неначе у крицю закований, Міцно узброєний вірш».

І далі:

Сухо, нігде ні билини, все задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи́,
Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,
Країну всесильної смерті…

Аж ось на шпилі,
На гострому сірому камені блиснуло щось наче пло́мінь:
Квітка велика, хороша пелюстки свіжі розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,

І терни́ непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraqa,
Нам, поетам, годиться називати її – «ломикамінь»
І шанувать її більше від пишного лавру.

Це уривок з її поетичної присвяти Іванові Стешенку. Образ квітки-ломикаменю, який Леся знайшла для оцінки творчості поета, стане пророчим символом його короткого земного життя. До слова, цей вірш, у його первозданному вигляді, з присвятою Іванові Стешенку, після 1929 року ні разу не друкувався.

У студентські роки Стешенко розпочинає літературознавчі дослідження. Навчаючись у професора Тимофія Флоринського, пише і подає на конкурс працю про Миколу Гоголя, в якій обстоює думку: «Гоголь був би ще кращим письменником, коли б писав своєю рідною мовою». Отримує срібну медаль. Шлях до золотої перепинив сам професор, відомий своїм чорносотенством. Угледів у дослідженні «сепаратистские наклонности».

Скінчивши навчання, з осені 1896 р. Іван Стешенко викладає у Фундуклеївській жіночій гімназії Києва. Педагогічна робота йому подобається, але, як твердить його приятель Олександр Тулуб, він мріє про магістерські іспити і подальшу наукову працю. Але мрія його уповні так і не здійснилася.

У березні 1897 р. Марія Вітрова, народниця з Чернігова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів, не витримавши знущань жандармів у Петропавлівській фортеці, здійснила самоспалення. Трагедія набула широкого розголосу. По всій царській Росії відбулися студентські заворушення. Не оминули й Києва: студенти вирішили відправити по загиблій панахиду, але їх не пустили до Володимирського собору. Гурт зупинився проти собору, перед медичною клінікою. Заспівали Вічну пам’ять Вітровій, але генерал жандармерії Новицький на коні з козаками-дончаками оточили студентів. Пролунав наказ розійтися, але молодь не підкорилася. Тоді заарештували близько півтисячі протестувальників. Другого дня ті, хто не брав участі в панахиді, зібралися біля університету і з піснями рушили до Бессарабки. Цього разу козаки нагаями загнали студентів до арештантського відділку.

Івана Стешенка там не було, але він давно перебував під наглядом жандармерії, ще відколи гостював у земляка, земського лікаря О. Кривка і вони удвох вели пропаганду серед місцевих селян. Тому того ж вечора до піднаглядного ввірвалися жандарми і застали його за писанням «возмутітєльной» статті для галицького видання. Стешенко опиняється в Лук’янівській в’язниці – майже на півроку. Туди ж за участь у «вітровській демонстрації» запроторюють й Оксану Старицьку, доньку видатного письменника Михайла Старицького, але за два тижні випускають.

Їхні романтичні стосунки розвивалися ще до в’язниці, проте саме там, у Лук’янівці, вони дали одне одному слово, що поберуться, тільки-но Іван вийде на волю. Так і сталося – за два дні після його звільнення Іван і Оксана взяли шлюб.

Стешенкові забороняють проживати в університетських містах Росії та педагогічну діяльність. Місцем заслання подружжя обрало Чернігівську губернію. Рік проживають на дачі в Марії Заньковецької та Миколи Садовського (в так званому Марусиному курені) , ще два –  в броварській садибі «старогромадівця» Г. Квятковського.

Тоді ж у журналі «Киевская старина» опубліковано дві праці на одну тему: професор Київського університету Св. Володимира М. Дашкевич та його колишній студент І. Стешенко незалежно один від одного порівнювали «Енеїду» Котляревського з іншими переробками поеми Вергілія, особливу увагу звертаючи на збіги з переробкою російського поета М. Осипова. Стешенко та Дашкевич дійшли цілком протилежних висновків: перший доводив, що Котляревський наслідував Осипова, який у свою чергу копіював Блюмауера і широко використовував Вергілія, а другий стверджував, що українська «Енеїда» могла з’явитися цілком самостійно. Думку Стешенка підтримав Франко, але зауважив, що міркування дослідника іноді надмірно категоричні, він із критика «дуже часто робиться адвокатом» Працю Івана Стешенка «Поезія І. П. Котляревського» висунули на здобуття Пушкінської премії Російської академії наук. Премію одержали сам автор та рецензент його монографії Агатангел Кримський.

За твердженням Стешенка, «Енеїда» Котляревського – це російська переробка, змінена впливом української поезії й побутовою колористикою настільки, що її «скоріше потрібно розглядати як майже цілком самостійний твір». Далі цього твердження літературознавець не пішов – не показав у чому ж виявився цей український вплив на російську переробку. Думку розвинув мовознавець Павло Житецький, який доводив: «…перелицьована «Енеїда» більше всього прямо продовжує літературу дяків-пиворізів».

5 липня 1898 р. у подружжя Стешенків народилася донька Ірина. Це завдяки «пані княгині Орисі», як її називали, зберігся унікальний архів її діда Михайла Старицького, архіви та раритети родин Черняхівських і Стешенків, а також особисті речі Лесі Українки. Саме її жертовності завдячуємо, маючи змогу бачити сьогодні всі ці неоціненні скарби у столичному Музеї видатних діячів культури України.

У той період виходять дві поетичні збірки Івана Стешенка: «Хуторні сонети» (1899 р.) та «Степові мотиви» (1901 р.). На засланні подружжя Стешенків береться за грандіозний проект: упорядкування Словника української мови. Ця праця просувалася паралельно з груповою роботою, що її очолював Борис Грінченко, – згодом загальновизнаною. Втім сучасники відзначали переваги і «стешенківського словника». Полтавський етнограф і статистик В. Василенко писав І. Стешенкові: «Добрий замір маєте, шановний Іване Матвійовичу, наваживши уложити словник незалежно від «Киевс[кой] стар[ины]», бо щось вона дуже довго мовчить…Щиро бажаю поспілу вашій праці».

З великою увагою до цієї роботи Стешенка поставився Іван Нечуй-Левицький. У відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка зберігається кілька його листів до нього. В одному з них Нечуй-Левицький пише: «В словарі Грінченка зовсім нема слів: стинуть, чахнуть, вичахнуть, прочахнуть. А кажуть про натоплену піч для хліба: випліскуй швидче хліб та сажай, бо піч чахне, швидко вичахне, в печі прочахне. Гладь сорочки, бо залізко (давне з угіллям) вичахне. – Ці слова в Київщині єсть, а в Словарі є тільки слова Лівобережні (вони ж і великоруські): чоловік чахне, засох, счах мій чаловік (Остерск. пов. Вігуровщині). А в нас в Київщині не кажуть чоловік  зачах,  дівка чахне. Не забудьте вписати ці київські слова. Та ще ось які: последний (останній) – опішній (Луцького пов. записав М. Кононенко)».

За бібліографічними даними, що їх наводить О. Тулуб, словник Стешенка побачив світ 1909 року, перевиданий 1914-го. Високо оцінюють цей труд і наші сучасники: на думку знаного мовознавця професора Миколи Степаненка, у Стешенківському словникові представлено багато аналогів українських слів (від трьох і більше), які у відповідному російському перекладі мають тільки одне конкретне значення. Тим самим, робить висновок фахівець, Стешенко стверджував багатство, самобутність і велике право на самостійне існування української мови.

У 1900 році Стешенки повертається із висілків до Києва. Відтоді Іван Матвійович усе менше часу віддає літературній праці,  більше – громадській та політичній діяльності. Педагогічну роботу йому заборонено, заради шматка хліба був змушений служити в управлінні Південно-Західної залізниці та в міській думі, на посаді помічника секретаря. Втім з міської думи його «попросили»:  жандармерія постаралася…

1901 року Стешенко надрукував статтю «Проба біографії й оцінка творчості П. Куліша», досить критично поставившись до його творчої спадщини. Літературознавець виокремив чотири періоди у Кулішевій творчості: козакофільство, полонофільство, русофільство і туркоманію. На його думку, в кожному із цих періодів письменник духовно регресував, а всю його розумово-філософську діяльність дослідник вважав повільним психічним занепадом. Особливо не погоджувався  І. Стешенко з поглядами в «Історії возз’єднання Русі» і запитував – що в цій праці науково правдивого? Твердження П. Куліша, що «злука України з Росією – то справа цілком національна, історично доконче потрібна і законна», були, на думку дослідника, курйозом. Якщо навіть погодитися з «історичною потребою» цієї злуки, то наслідки її цілком негативні.

У червні 1903 року І. Стешенко стає секретарем правління київського «Литературно-артистического общества» в новому його складі, незмінно обіймаючи цю посаду до 1905 року. Як член Товариства Нестора-літописця 1903 року виступив з промовою у Полтаві на святі відкриття пам’ятника Іванові Котляревському.

30 серпня 1903 року, вже перед самим урочистим засіданням, розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привітання українською. Але більше нікому. Академічні звіти було зроблено двома промовцями –  Олександрою Єфименко та Іваном Стешенком. Обоє виголошували російською мовою.

Стешенко вже врахував дослідження Житецького: проголосив, що Котляревський вивів творіння своїх попередників, безіменних мандрованих дяків-пиворізів, в удосконаленому вигляді на широке поле світової літератури, ввів рідну літературу в пантеон безсмертя. Уперше роль Котляревського прирівнювалася до ролі реформаторів; на думку І. Стешенка, письменник увів Україну «в коло культурних націй і тому посів в Україні таке місце, як Данте в Італії, а Пушкін в Росії».

Про полтавські святкові події історик Дмитро Дорошенко написав: «Частина учасників… сфотографувалася тоді в Полтаві на одній спільній групі… Це справжній український іконостас: ось в центрі сидить старенька Ганна Барвінок (Олександра Кулішева), коло неї Олена Пчілка, а там далі – професор Студинський, Михайло Старицький, Міхновський, Чикаленко, Леся Українка, Хоткевич, Коцюбинський, Стефаник, Самійленко, Аркас, Леонтович, Стешенко, Єфремов, Микола Левицький, Шраг і цілий ряд старших та молодших діячів. Де б можна їх усіх вкупі побачити?»

На приміщенні нинішнього кінотеатру «Колос» в Полтаві, де відбувалися ці урочистості, є меморіальна дошка (встановлена в 1973 році)  з іменами присутніх тоді корифеїв української культури, але Іванові Стешенку – активному учаснику цього історичного свята – місця там не знайшлося. Такою ворожою персоною для радянських можновладців він був.

24 березня 1904 року в сім’ї Стешенків сталася радісна подія – народився син Ярослав. Батько багато уваги приділяє його вихованню. У листах завжди звертається до нього як до рівного, дорослого. Молодший Стешенко стане відомим вченим-бібліографом. Встигне укласти «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років», – чотири тисячі назв! Уперше його заарештували 1929 року в справі СВУ, вдруге – 1933-го, втретє – на засланні в Казахстані 1936 року. Останню звістку подав 1939 року з Колими. У системи були свої порахунки з Ярославом Стешенком: 1926 року каральні органи, ховаючи свій злочин та вигороджуючи вбивцю Петлюри Шварцбарта, звернулися до нього як бібліографа з дорученням підібрати статті в пресі про антисемітські дії Петлюри, але отримали рішучу відмову. Цю принциповість йому згодом пригадали.

Після революції 1905 року стало можливим видання української періодики: того року Стешенко разом з однодумцями засновує гумористичний журнал «Шершень». Редакція містилася в київській квартирі Стешенків, на вул. Караваєвській, 28. Будинок цей зберігся й нині. Після заборони «Шершня» Іван Стешенко разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Володимиром Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Максимом Славинським та іншими видають журнал «Ґедзь».

По вимушеній десятирічній перерві восени 1906 р нарешті повертається до педагогічної діяльності, проте посаду отримує на периферії, в Слуцькій чоловічій гімназії Мінської губернії. Відтоді і до кінця життя Іван Стешенко не залишає педагогічної праці.

Наприкінці 1906 р. за ініціативи професора Михайла Грушевського для організації й розвитку української науки та пропаганди її досягнень в Києві утворюється громадське наукове академічне об’єднання  – Українське наукове товариство, за зразком Львівського НТШ. Очолює його сам Грушевський, а секретарем обирають Івана Стешенка.

Згодом  Стешенко  повертається до Києва. Тут незмінно працює в Першій комерційній школі – аж до Жовтневого перевороту. Її директором був Петро Холодний. Відтоді їхні шляхи вже не розходилися: від комерційної школи – до «Товариства шкільної освіти», згодом – у Центральній Раді, а там – і в міністерстві освіти за правління гетьмана Павла Скоропадського…

Іван Стешенко розпочинає активну лекційну діяльність – читає популярні лекції в Лук’янівському і Троїцькому народних домах, у «Просвіті» та театрі Соловцова, робить вступні промови до веснянок, купальських танків та пісень у виконанні університетського хору під керівництвом О. Кошиця. Із лекціями виїздить до Чернігова, Єлисаветграда, Білої Церкви, Прилук, Золотоноші та Полтави. Також принародно читає власні поезії.

Разом з дружиною в 1908 році відновлює вертеп, давній український народний ляльковий театр, відомий в Україні з XVII століття. З вертепом Стешенки успішно виступали у Києві, Чернігові та Росії. Популярність вистав була такою, що Стешенків вертеп придбав Московський театральний музей імені Олексія Бахрушина. Цей експонат зберігається там і  досі.

У цей час Іван Стешенко вже став настільки відомим і шанованим фахівцем, що 20 квітня 1911 року академік О. Шахматов звернувся до нього з листом-проханням написати для видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» «Начерк української літератури за XIV – XVIII в. (до Котляревського)». Цю роботу автор виконує швидко і з задоволенням.

Пізніше Стешенко так скаже про «народність»: поширення української літератури серед селян не може бути мірилом мистецької вартості художнього твору, бо чим він складніший, тим він менш зрозумілий народному читачеві. Запитуючи, чому Шевченко писав не тільки про село, він відповідає: «Тому, що одними інтересами народу як класу не проживеш, тому, що є щось глибше елементарної психіки народу: се духовні скарби, витворені геніями всього світу, – правда, в повному обсязі неприступні нерозвиненому народові».

Перша світова війна нагнала до Києва біженців із Галичини. Попри заборону української школи для дітей-біженців 18 березня 1915 року відкрили так звану Тетянівську гімназію. Спочатку Стешенко у ній викладав, а згодом її очолив. У той час було складено низку програм, методик та підручників, ця велика робота стала фундаментом, на якому після перевороту 1917 року розбудовувалася українська освіта.

Лютневу революцію 1917 року Іван Стешенко стрічає з великим політичним багажем та досвідом роботи в різних громадських українських організаціях. Ліберальні кола Києва висувають його кандидатуру до «Громадського виконавчого комітету». Бере жваву участь у «Робітничій газеті» –  соціал-демократичному виданні: там під псевдонімом Іван Степура друкує вірш «Коваль», присвячений українському народові. Пізніше під цим-таки псевдо публікує поезію «Ми не кличемо до бою», а під власним прізвищем – гімн «Вже воскресла Україна». Інший гімн «Гей, не дивуйтесь, добрії люди» на слова Стешенка стає популярним на всіх київських маніфестаціях. Мелодія його була знана кожному українцеві – «Гей, наливайте повнії чари».

Разом з однодумцями Стешенко започатковує «Товариство шкільної освіти» і стає його керівником. Друзі назвали його «Іваном-воїном». Його тодішній національний радикалізм можна порівнювати тільки з мілітарною політикою, яку пропагував у цей час Микола Міхновський.

Після Лютневої революції в Україні набирає сили громадянський рух із дерусифікації. У березні 1917 року, коли організувалася Центральна Рада, до її шкільної комісії просвітницькі організацій Києва вибрали Івана Стешенка. Одна з перших його ініціатив у новій іпостасі –  пропозиція скликати Український педагогічний з’їзд. Про це зробив спеціальну доповідь на сесії УЦР. Тут таки ухвалили рішення заснувати  при Центральній Раді Українську шкільну раду, бо через петроградське представництво справи просувалися надто довго.

Для організації української школи 18 квітня 1917 року в Києві скликали Всеукраїнський педагогічний з’їзд, на який прибуло близько 500 осіб. Голова Товариства шкільної освіти Іван Стешенко звенувся до делегатів: «Вчителі України! На нашу долю випало велике щастя бути першими діячами на ниві рідної освіти, робити те, про що мріяло багато з нас, про що мріяло і за що страждало не одно перед нами покоління.

Нині ми маємо це щастя і віддамо ж всі свої сили, щоб справу рідної освіти повести якомога краще. Бо в тій рідній освіті – підвалини національного життя нашої України, рідного нашого краю…»

26 червня 1917 року І. Стешенка призначають Генеральним секретарем освіти, фактично першим українським міністром освіти.

Одним із світлих замірів Стешенка була організація селянських гімназій. Вони дуже подобались населенню, але бракувало вчителів, які могли б викладати по-українськи.

В Києві українізація шкіл, особливо гімназій, викликала страшенне обурення росіян. Кожну українську гімназію доводилось улаштовувати з боротьбою. Краще за всіх організувалася перша гімназія імені Шевченка. Її директор, визначний науковець Володимир Дурдуківський  поставив її на шлях нових педагогічних вимог. Довго навчальний заклад не мав доброго помешкання, зате мав найкращих учителів і вихователів…

Проти Стешенка, за його рішучу боротьбу з росіянами, повставали навіть в рідному уряді. Навіть друзів лякала його політика прискореної українізації шкільництва, а вороги-русифікатори скипалися люттю, висміювали і як могли бойкотували стешенківські реформи.

12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат освіти оприлюднив звернення до керівників вищих, початкових та середніх шкіл України, у якому «визнав потрібним, щоб у всіх середніх, вищих, початкових і др. школах, які користуються державними правами, були заведені предмети: українська мова і українознавство (література і географія та історія України)». Поширивши звернення «До Української людності», в якому, зокрема, йшлося: «Досі народові, з оплачених ним податків, давали тільки крихти. На ті крихти одкривали так звані народні школи. Звідтіля виганяли рідну мову і давали тільки початкову науку, яка не може просвітити очей народних.

Тепер справи змінились. В школі повинно залунати вільне, правдиве слово.

На селах повинні закладатись вищі від початкових школи, в які можна буде переходити просто.

Нині все буде робитись, щоб просвітити народ, щоб довести діло до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя…»

Занепокоєний активним діями Центральної Ради, особливо Генерального секретаріату освіти України, Тимчасовий уряд Росії 17 жовтня 1917 року надіслав телеграму з вимогою прибути до Петрограда генеральним секретарям: Винниченкові, Стешенку та генеральному контролеру Зарубіну.

На VII сесії Центральної Ради, що тривала з 29 жовтня по 2 листопада 1917 року, Стешенко повідомив про певні здобутки у справі української освіти. Зокрема, про те, що створено 25 українських гімназій, а крім Народного університету й Академії мистецтв планується відкрити ще Педагогічну академію.

А 5 грудня, на засіданні Малої Ради, зачитав підготовлений законопроект про тимчасове шкільне управління. У цей період багато шкіл і гімназій України за власною ініціативою звертаються безпосередньо в Секретаріат освіти з проханням провести українізацію. Зокрема, 7 грудня1917 року було розглянуто таку заяву Павленківської міської гімназії в Полтаві. Підписав клопотання директор гімназії Павло Голобородько. Після злочинного вбивства Івана Стешенка цей навчальний заклад деякий час носив його ім’я . Приміщення гімназії збереглося до нашого часу.

У грудні 1917 року на VIII сесії Центральної Ради Стешенко заявив: «Казенні гімназії на Україні досі вважаються московськими тільки через те, що там учили московською мовою. Учителів-москалів ми не виганяємо, але нехай же вони навчаться української мови, коли бажають працювати на Україні (оплески в залі). Вищі школи на Україні створені коштами українського народу і через те також повинні бути українськими (оплески). В крайньому разі по вищих школах можна читати лекції кількома мовами, як це робиться в Швейцарії». Це була відповідь генеральному секретарю великоруських справ в уряді УНР Дмитрові Одинцю, який пропонував університети в Україні лишити російськомовними, а тим часом відкривати українські, польські та єврейські школи, коли на це стане державних коштів. 28 грудня 1917 року було ухвалено «Закон про скасування шкільних округ». Шкільні справи тимчасово віддали у відання комісаріатів, щоб згодом передати їх місцевому самоврядуванню.

У перші дні 1918 року на засіданні Генерального секретаріату Іван Стешенко доповів законопроект про скасування закону Російської імперії про видачу надбавки вчителям і чиновникам російського походження «за обрусение края». Цей законопроект було прийнято. А кількома днями пізніше затверджено законопроект, поданий Стешенком, про встановлення окремої штатної посади вчителя української мови та літератури у початкових, середніх та вищих школах усіх відомств.

Взимку 1918 року більшовики під проводом Муравйова захопили Київ і першим ділом кинулися розшукувати ненависного Івана Стешенка. У страшну завірюху пішки йому вдалося залишити Київ, уникнувши розправи.

За Гетьманату новий міністр освіти Микола Василенко проводить політику згортання українізації, започаткованої попередником. Багато міністрів Павла Скоропадського були кадетами і фактично репрезентували мілюковську ідею «великой и неделимой». Проте гетьманський уряд не міг обійтися без допомоги Стешенка: 10 червня 1918 року його призначають Генеральним комісаром освіти, проте фактично не дають змоги нічого робити на ниві української освіти. Зрештою Стешенко домагається відставки і приймає кафедру в Кам’янець-Подільському університеті.

20 липня 1918 року отримує посвідчення про надання відпустки з 25 липня по 25 серпня, а 23 липня 1918 року – дозвіл на безкоштовний проїзд до Полтави, щоб відпочити у своєму маєтку в Чернечому Ярі (тоді Зіньківського повіту), а водночас підготуватися до майбутньої наукової праці. Як бачимо, від’їзд Стешенка з Києва не був ні для кого несподіванкою і таємницею.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув на вокзал «Полтава-київська». Візника не знайшли, пішли пішки, зрізавши шлях через Павленківську вулицю – повз українізовану ним гімназію провулком (якого вже немає) підходили до Куракінської вулиці. На розі їх перестріли двоє незнайомців. Скомандувавши «руки вгору!», тут-таки зробили два постріли. Стешенко отримав дві кулі у голову. Убивці зникли, навіть не поцікавилися пакунками, які несли батько з сином. На постріли вибігли люди. Івана Стешенка перевезли до лікарні, але він, не приходячи до тями, на світанку помер. Це було одне з перших політичних убивств, учинених більшовиками в Україні.

Багато хто вже тоді говорив про його замовний характер, але це стало очевидним після публікації щоденника Сергія Єфремова. Перебуваючи у Полтаві, після зустрічі зі священиком Костянтином Товкачем, Єфремов записав 20 грудня 1923 року: «Дізнався від Костя Івановича страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Звуть його – Башловка. Чому засуд впав саме на Стешенка – не зрозуміти. Башловка сам розказував Костеві Івановичу. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?»

Письменник Юрій Хорунжий у книжці «Мужі чину» посилається на лист Стешенка до сина Ярослава з Чернечого Яру, в якому той повідомляє, що на літніх вакаціях у селі Великі Будища Зіньківського повіту вів курси українізації для вчителів місцевої школи. І саме в цьому Хорунжий вбачає причини вбивства. «Мабуть, він їм дуже заважав, читаючи українознавство на вчительських курсах в їхньому повіті. А ще його діяльність як міністра і генерального комісара народної освіти в українських урядах…»

Другого серпня полтавці проводжали домовину видатного земляка до Південного вокзалу. Звідти потяг повіз її до Києва. У неділю 4 серпня Київ ховав Івана Стешенка. Цю трагічну подію описав очевидець і друг покійного О. Тулуб: «Похорон був надзвичайний, небувалий. Коло Володимирського собору сила-силенна народу. В соборі – домовина вся в квітках, червоної китайки, якою встелено домовину, майже не видно… Багато квіток, а ще більше вінків жалібних, з написами на стрічках – простими і щирими: «Достойному синові українського народу», «Борцеві за вільну рідну школу», «Найкращому громадянинові», «Другові», «Заступникові бідних» і т. д. (вінків більше 200 від ріжних організацій та приватних осіб)…

О другій годині дня труну, вкриту червоною китайкою, під жалібні дзвони і молитовну пісню багатьох хорів винесли з собору. Тихо рушив похід по Бібіковському бульвару (тепер Шевченків), витягнувшись на протязі верстви…

Всіх, що бажали попасти на закінчення похорону, кладовище не могло вмістити. Навколо могили розташувалися хори й депутації.

Найбільше ж всіх схвилювала промова учня Івана Матвійовича – гімназиста Друнзі, що говорив від імені гуртка середнєшкільників. «Українські гімназисти, – казав він, – знаходили у тебе завжди привітне і щире слово. Ми йшли до тебе, як до батька, брата, як до рідного. Останній раз ти вітав нас при випуску із школи. Ти сказав, що українське середнє шкільництво – це авангард української молоді. Ми залишились без педагога, брата, товариша. Більше не можу говорити… Словами всього не скажеш… сльози». І заплакав гіркими сльозами, заплакав, як плачуть діти за дорогим татусем…

Плакав не один лише промовець… Багато плакало… Плакала молодь, плакали старі, поважні люди…

На останку була коротенька, але надзвичайно тепла промова видатної нашої письменниці Л. М. Старицької-Черняхівської. «Та Україна, котра вийшла з Вами спочатку революції на вулицю, тепер проводить Вас… Ви жили громадським життям, але не були політиком… Коли ми чуємо тут слова селянина, слова робітника, коли ми чуємо Вашого учня, то ми бачимо, що не для власної почесті і слави ви брали на себе ці тяжкі обов’язки… Щастя народу було для Вас вище всього і для цього Ви брали на себе цей тягар. Колись, як були похорони Миколи Лисенка, Ви сказали: «Плач Україно, ти втратила найдорожчого сина»… Тепер на Вашій могилі я скажу: «Плач Україно, ти втратила одного з найкращих синів своїх»…

Під загальний спів всіх присутніх «Заповіту» Шевченка труну опустили в могилу.

Поховали І.М. Стешенка поруч з могилою нашого славетного музики Миколи Лисенка (на головній алеї, недалечко від брами кладовища)».

У Полтаві на місці вбивства Івана Стешенка  було споруджено пам’ятний дубовий хрест. Його ім’я стала носити в Києві Мала Володимирська (пізніше Столипінська) вулиця – тут, у будинку № 31 він мешкав із сім’єю. Але через рік її знову перейменували на вул. Гершуні. А потім – на Чкалова, а далі – на вулицю Олеся Гончара. У Кам’янці-Подільському діяла державна гімназія імені Івана Стешенка.

Однак із 1929 року на це ім’я наклали люту, смертну заборону. Незважаючи на його напівкріпацьке походження, попри його захоплення свого часу соціал-демократією і марксизмом, ув’язнення в царській тюрмі, постійне опікування найбіднішим людом, більшовики брехливо й цинічно начепили на Івана Стешенка личку «буржуазного націоналіста». Звісно ж, українського.

У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у c. Великих Будищах встановлено меморіальну дошку з барельєфом Івана Стешенка роботи полтавського скульптора, члена Національної спілки художників України Миколи Посполітака. Це перша в Україні меморіальна дошка великому просвітителю.

Іван Стешенко повертається вдячною народною пам’яттю, квіткою ломикаменем розлущує вікову зашкарублість, за якою сяє-нуртує світло нашого духовного очищення. В рідну незалежну Україну, на святий жертовник якої він поклав тяжку, неоціненну працю і власне життя.