Це про те місце на тактичній мапі, де шум листя в лісі може враз розтяти хижий посвист кулі, а тінь їжака перетворитися на ДРГ. Де життя пульсує кожним подихом землі. Де копання — не просто фізична дія, а ритуал виживання.

Олексій Лук’янець («Лука»), офіцер 1-ї президентської бригади «Буревій», навчає свою команду не великих стратегій, а звичайного вміння закопуватися — найпершої премудрості, щоб зберегти тіло й дух. «Не закопався — ти труп», — повторює він.

Скориставшись із нагоди, коли «Лука» перебував у Києві, його запросили до бібліотеки Столичного Грінченкового університету. На спілкування з викладачами і студентами.

Він не читав лекції, не демонстрував слайдів. Просто говорив — і його слова пахнули димом, мокрою землею і тушонкою з давніх складських покладів. У його підрозділі — дивовижні постаті, кожна з яких могла би стати героєм роману.

«Санеч» — чоловік, який задихався після ста метрів, втратив дружину й сенс життя, але вирішив не залишатися вдома. Армія зробилася його порятунком. Він не вмів стріляти, не міг бігати – заповзявся куховарити.  Особливими задатками й тут не вирізняється, але став справжньою душею підрозділу.

«Людина, яка в житті нічого не зготувала, – веде розповідь Лук’янець. – Це було, звісно, жорстко. Його «фірмова страва» – армійська тушонка (ще й доволі давня) і каша. Просто насипав крупи, налив води, додав тушонки, ввімкнув газ і сказав: «Я приготував».

Одного вечора, після чергового повернення з позицій, коли всілися за столом, «Санеч «знову роздавав вечерю. Один із бійців запитав:

— «Санеч», цукор є?

— Ні, цукру немає, я ще давно казав, що він закінчився.

— А це що?

— Це? Це цукор…

Феноменальна людина, що вміє смішити, коли й дихнути нічим.

Поруч — дівчина-медикиня, що важить менше за мішок цементу. Але як вона «запускала серця» побратимам на полі бою в Бахмуті! Та й інша, 19-річна, яка виявила, що війна — це не про красиву форму, а про кущі замість туалету, страх і вибір: лишитись чи піти.

Серед них є й той, хто мав зв’язки, бізнес, минуле, що тягло до Росії. Але він став стрільцем, бо в його дім прийшов ворог. Відкинув усе, що було, і довів: війна — не про те, ким ти був, а ким ти став. Його поважають за слово. «Якщо він так сказав — так і буде. Ми навіть жартували, що він за потреби і танк дістане», — сміялися побратими. Його життя, сповнене компромісів і зв’язків, повернуло на шлях безкомпромісної жертовності. «Я зробив у житті багато помилок, – повторює він, –  а тепер я там, де маю бути».

А ще є  Професор — справжній викладач, людина з академічними титулами. З’явилася на фронті, мов персонаж із магічного реалізму. Його не сприймали всерйоз, допоки він не взяв гумові рукавички і не відмив занехаяний солдатський туалет.

«Просто взяв і зробив», –  сказав «Лука». Тоді й інші у підрозділі зрозуміли: якщо навіть Професор не цурається такої роботи, то і їм нема чого носи вернути.

Фронтові оповіді «Луки» — химерне поєднання болю, гумору, абсурду і героїзму. Історія з туалетом, яка для багатьох її учасників стала справжньою наукою людяності. І згадка про стару армійську тушонку — як знак щирої турботи. Це світ, де смерті бояться не як явища, а як дурниці, яка може спіткати у найбезглуздіший момент.