Тут темно й тісно. Мої ноги затерпли від незручного положення і трохи поколюють. Пружини над головою постійно перемовляються тонким скрипінням. Так тихо, що чую, як серце пульсує у горлі, довкола обличчя літають маленькі клубочки пилюки. Лежу, притиснувши до грудей ляльку, ледве вміщаючись у цій коробці. Наче черепаха, що принишкла у замалому панцирі. Тільки панцир мій не надто міцний – у такий зазвичай залізають діти, граючись у хованки.

Але мені не страшно. Голос Кості усередині мене, а віра – у тендітному тілі ляльки, яку він подарував мені ще до війни. Я подумки говорю з ним, доки у кімнаті гупають берці й лунають чоловічі голоси. «Все добре, я поряд з тобою», – звучить мені у вухах його голос і я відчуваю, як горло стискається від браку повітря.

На щастя, у цю хвилину важко встають бабуся та дідусь: пружини під ними скиглять в унісон, із шарудінням зривається ковдра, підіймається сидіння й денне світло б’є в очі. Обережно вилізаю зі схованки-дивану, де, здається, пролежала вічність. Навколо нічого не змінилося – п’ятий місяць окупації Ізюма.

Батько сказав не відходити від дивану, доки окупанти не виметуться з нашої вулиці. Отак смиренно сиджу у залі й дивлюся на ляльку – її блакитні оченята так схожі на Костеві. Червона у білу цятку сукня пасує до її двох білих бантиків, що тримають світло-брунатне волосся. Вона тягне до мене ручку, ніби хоче знову сховатися чи бодай притиснутися ближче до серця.

Беру телефон, пишу Кості повідомлення: з нами все добре. Так, холодно без опалення. Так, ворожа техніка досі гуде за вікном. Так, рубець на нозі від снаряда довго затягується. Але ми живі – за це вдячна. І вірю, що він колись прочитає ці сотні повідомлень, які надсилаю щодня у безвість, без відповіді. Цікаво, чи відчуває він, як часто про нього думаю? Чи бодай трохи зігрівають мої думки його зморене тіло? Додають сил у полоні?

Коли я приїхала до батьків на Новий рік, не знала, що зворотні квитки до Харкова більше не знадобляться. На них чорними літерами була видрукувана дата: «28.02.2022» – мій День народження. Його зустріла під свист ракет. Пам’ятаю, як удвох з мамою бігли у підвал. Я натягнула поверх штанів ще одні, начепила декілька кофт, теплу куртку, але все одно тремтіла від холоду. Закуталася у ковдри і так сиділа, не зводячи погляду із дверей, що постійно прочинялися від здригання землі.

Бомби сипалися, мов град, – звідусіль. І коли нарешті вилізли з підвалу, втратила відлік часу. Здавалося, що марю і все, що відбувається, – просто сон. Ну хіба це можливо? Ще вчора будувала плани, а тепер засинаю з думкою чи прокинуся завтра. Кутаюся на підлозі у ковдри, натягаю усі шкарпетки, які знайду, та боязко заплющую очі під тріскотіння вогню в комині простиглої хати.

Удень 28-го батько та брат ходили в магазин, пізніше всі разом сіли обідати, мовчки брязкаючи столовим приладдям. Наливши собі сік, тато підняв склянку і глянувши на мене сказав: «З Днем народження, сонечко». Сльози хлюпнули з моїх очей, ніби колодязь, що переповнився. До тієї миті вже й геть забула, що мені сьогодні 21.

Незабаром подзвонив Костя, сказав, що надіслав гроші. Я схлипувала у слухавку, бо нічого не хотіла – нехай би тільки він повернувся, мій найкращий подарунок на свята. Проридала так всю розмову, а Костя втішав: обіцяв, що невдовзі це пекло закінчиться. А воно ж лише починалося.

Ми обмінювалися з коханим повідомленнями, доки росіяни не влучили у вежу, залишивши наше містечко без світла, зв’язку, тепла та води. Нам довелося по черзі ходити до криниці, декілька разів на день. Іноді зупиняли перехожих, питали про новини. Як у прадавні часи. Так довідалася, що розстріляли чергу: люди стояли по гуманітарну допомогу.

Ставало дедалі страшніше виходити з дому, хотілося усамітнитися від жаху, принесеного окупантами. Але запаси ліків та продуктів скоро вичерпалися. І ми родиною сіли в наше авто, поїхали до найближчого міста в аптеку. За вікном миготіли поля та дерева, відчуття, що все це відбувається не зі мною, знову дурманом вдарило у голову. Ще недавно їздила в машині, ані про що не хвилююсь, – уся у смартфоні… Ще ніколи не припадала до вікна із такою жагою надивитися, як оце тепер. Бо раніше здавалося, що у мене цей світ ніхто не може відібрати.

У сусідньому містечку спорожнілі полиці магазинів. Чи то мешканці, передчуваючи біду, розкупили крам, чи то нелюди створили навмисний дефіцит. Засмучені повернули назад, але не проїхавши і половину дороги, заклякли: там, де ще годину тому стояв міст, тепер зяяла прірва. Страх налетів хвилею, здавалося, ще трохи і нас охопить паніка. У цю мить подумки заговорила до Кості. А тато тим часом повернув автівку до садиби друга – вона була неподалік.

Додому дійшли пішки. Виснажені довгим шляхом і хвилюванням, зайшли у хатину, ніби у бездоганно захищену фортецю. Нашу машину невдовзі забрали й розтрощили росіяни. Як консервну бляшанку. Ліки так ніде й не знайшли, у лікарні окупанти видали на кожного по п’ять таблеток, ніби ці мізерні запаси здатні когось урятувати.

Ми вчилися виживати на тому, що маємо. І неабияк тішилися, коли вдалося знайти місцину, де був бодай поганенький зв’язок. Я того ж дня зайшла в месенджер і побачила, що Костя надіслав мені якесь відео. Серце розривалося від бажання швидше переглянути, але ролик уперто не завантажувався. Три дні чекала, за цей час встигла нафантазувати сотні варіантів, що саме там побачу. Але жоден навіть близько не був схожий на реальність. Костя казав, що Маріуполь оточили, наші бійці без води, їжі та ліків перебувають на території «Азовсталі» – щодня борються за життя. Зморені, брудні, травмовані у напівтемряві сиділи на холодній підлозі…

24 квітня – останній день, коли Костя виходив на зв’язок. Від його мами довідалася, що у полоні. П’ять літер, коротеньке слово, яке садистично тяло моє серце на рівні шматки. П-о-л-о-н. Більше не думала чи прокинуся завтра – єдине, чим тепер переймалася: «Як він?», «Що він їсть?», «Де він спить?», «Як йому допомогти?» І з кожним днем цих питань ставало дедалі більше. А відповіді – жодної.

…Від раптового шуму спогади розвіюються, я падаю на підлогу й закриваю голову руками. Ворожий літак пролетів так низько, що здалося, ніби він ось-ось зачепить дах будинку. Дере десь у горлі – звикнути до цих звуків, мабуть, не зможу ніколи. Як і до думки, що у нашій країні війна. Кривава, жорстока, несправедлива.

Коли шибки перестають тремтіти й гудіння потроху зникає, сідаю на диван, кладу на коліна ляльку. Глибоко втягую повітря, гамуючи пульс.

«Ти обов’язково повернешся, я знаю», – тихо шепочу, дивлячись у ляльчині блакитні очі. Вона мовчить. Вона теж у це вірить.

P.S. Анастасія Бугера жила в окупованому Ізюмі п’ять місяців. За цей час окупанти знищили хату її бабусі, катували мирне населення, викрадали особисті речі та автівки й зухвало вважали, що мають право хазяйнувати на українській землі.

Дівчину евакуював Червоний Хрест, зараз Настя закордоном. Про її хлопця досі нічого не відомо, окрім відеозаписів із російського полону, яке розмістили самі окупанти. Полонені перебувають у нелюдських умовах – їх катують та морять голодом.

Анастасія стукає у двері всіх небайдужих, закликає допомогти звільнити наших хлопців. Вірить, одного дня українські захисники та захисниці повернуться додому, до рідних.