Два роки тому одлетіла до свого Йванка Марічка Миколайчук (1941-2023). Поставив я на вечірнє підвіконня свічку, запалив і тихо помолився. Прислухаючись-придивляючись крізь огонь свічі, чи не виникне світлотінь Маріччина. Не почув і не побачив, а просто відчув: вона справді наблизилась плавно, неспішно, на крупний план. І зачаєно мовчала. А я у відповідь.

Цього, власне, й досить було. Колись, після смерті Івана Миколайчука, у 1987-му, я кілька разів супроводжував Марічку на Байковий цвинтар. Перше, що вона робила, це запалювала свічку: «Душа тепер знає, куди прилітати». У моєму дитинстві я такого звичаю не знав, але ж не вірити Марічці не міг…

І душа Івана прилітала, десь із третього відвідування могили я почав її відчувати. Цьому теж тре’ вчитися – як ту хвилю прибульця у собі спинити, не проґавити. Марічка прикладала пальці до уст: мовляв, ви ж чуєте, Іванко тут. Стояли мовчки, вичікуючи, поки душа упокоєно вмощувалась у цьому біляземному гнізді. Потому Марічка зітхала і заходжувалась опоряджати місце вічного спочинку головної людини свого життя.

За місяць до її смерті ми з Романом Балаяном навідались до неї, аби привітати з Новим 2023 роком. Останнім, як виявилось, у її житті. Була вона вже тяжко і безнадійно хвора. Сумно. Роман намагався хоч трохи розважити Марічку, яку ставив надзвичайно високо – і як людину, і як співачку, митця. Якою завжди опікувався. Її голос звучить у декількох його фільмах, у тому числі й «крайньому», «Ми є… Ми поруч». Де вона вже не співала, а зіграла маленьку і дуже зворушливу роль бабусі із пташкою в клітці.

Ми були поруч, налляли по чарці, і випили за здоров’я Маріччине і її Новий рік: аби здоровшим був, аби щасливішим. Аж тут пролунала тривога, над Березняками пролетіло щось зловороже. Марічка зітхнула зболено. Помітно було: вага життя вже їй не під силу, душа проситься на спочин.

Коли Роман вийшов у сусідню кімнату, я сказав Марічці: «Ви колись навчили мене ставити свічку при могилі, і тим самим прикликувати душу з того берега Стікса». – «Стікса?», –  перепитала вона. – «Ну, може, Черемоша чи Дніпра?» –  «Мабуть, Дніпра», –  уточнила Марічка, і зір її затужив-затуманився.

Сьогодні це пригадалось. Коли ми знову разом мовчали, при вечірній свічі. Як колись, в очікуванні Івана.

Вже потім випив чарку на помин душі і трохи заплакав. Я вже старий і сльози не тримаються, біжать, очищаючи пам’ять зіниць.

Хай біжать, хай пам’ять живе. Пам’ять про Марічку. Її щасливе і нещасне життя. І її голос, який виспівує пісню «Прощаюсь, Ангеле, з тобою». Де є такі рядки:

Люблю, любити буду

В якій не буду стороні.

Повік тебе я не забуду,

Бо ангел щастя – ти мені…

Чомусь забажалось поставити саме цю світлину Марічки – юної і вже закоханої в Івана.