Антон Птушкін відкриває в «Антарктиді» перед глядачем не лише крижаний континент, а й характери людей, які там несуть житейську і трудову вахту. І саме цього – живих деталей, діалогів, гумору та філософських ноток – бракувало у попередній версії стрічки.

Ще на початку фільму один із полярників жартує: «У нас тут три пори року: холодно, дуже холодно, і «а що ти хотів, це Антарктида»». Зал сміється, і напруга зникає. Цей момент одразу задає тон – легкий, невимушений, людяний.

В іншій сцені учасники експедиції святкують день народження колеги: замість торта – імпровізований десерт із сухпайка, замість свічок – маленькі ліхтарики. У тісній кімнаті лунає сміх, простий і теплий, як у студентському гуртожитку. І раптом стає зрозуміло: навіть за тисячі кілометрів від дому люди вміють створити свято, бо саме люди – головне, що гріє.

Звісно, є й у фільмі епізоди, що змушують замовкнути. Один із дослідників мовить: «Тут починаєш думати про те, ким ти є насправді. Тиша Антарктиди не про порожнечу – вона про чесність». Ця фраза зависає в повітрі й довго не відпускає – в ній концентрується філософія цього незалюдненого світу.

Коли камера піднімається над островом Галіндез, відкривається нескінченний білий простір. Вітер, крига, хвилі – суворі, сильні, справжні. Антон Птушкін не намагається зробити кадр красивішим. Показує правду. На цьому тлі люди здаються крихітними, майже невидимими. Але саме ота неспівмірність і вияскравлює їхню внутрішню силу.

Фільм не лише демонструє роботу Української антарктичної станції. Він пропонує подумати про самотність, призначення, вибір та шлях, який кожен проходить сам у собі. «Ти залишаєш тут шматок себе. Але забираєш той, який довго шукав», – говорить один із героїв. І хоч у цей момент не бачимо його обличчя, здається, ніби чуємо голоси всіх, хто колись, вдивляючись у це біле безмежжя, шукав для себе головної відповіді життя. Хто знаходив тепло там, де його, здавалося б, не може бути.