Українці ніколи не лаялися, «мат» прийшов від московитів, це ніяке не відкриття, адже так було віками. У нас також є свої гострі словечка, але вони добрі, милі. А керівник п’ятого, найпліднішого складу ВІА «Ватра» з його делікатною фразою «куртка на ваті» завжди залишався світлою постаттю серед всіх наших митців.

Ігор Білозір завжди був і залишався українцем, по духу і по крові. Мовою теперішніх окупантів розмовляв зі страшенним акцентом. Свою ж, рідну, любив понад усе, маючи в арсеналі суто білозірівські перли: якщо нервував, говорив «куртка на ваті», коли філософськи задумувався, то в паузах вживав галицьку говірку «той–во–во». З москальської вживав лише одне слово: коли щось набридало, міг сказати «хватить!» Тих, кого дуже любив, ніжно звав «бандитами». Його можна було впізнати з першого слова по телефону: «Як чуєш?» — «Паскудно!» — відповідав він.

Мама Ігоркова Марія Іванівна готувала дивовижно смачний радехівський смалець. Як він нам смакував з чорним бородинським хлібом за 14 копійок! Пригадую переддень народження композитора 1990 року. Зимний березень, а я ранесенько приїхав з Тернополя в легенькій курточці, перекинулися на кухні кількома фразами, і вибігаю з Білозірового помешкання за тим хлібом у найближчий магазин. Господар проводить до дверей і якось спантеличено на мене зиркає.

—Ти що вдягаєш?

—Куртку, — кажу йому.

— Бери мою, моя — на ваті!

Ми обидва мовчки щасливо усміхнулися, але той епізод згадували роками. Хто тільки не знав про ту «куртку на ваті», яка з року в рік обростала своїми легендами.

«Львів завше нам пахнув гостинністю і теплом Білозіра, — визнавав соліст квартету «Явір» Володимир Дідух. — І його незабутнім «куртка на ваті». Дехто, може не розумів цього, а Ігор добре знався на фольклорі, взяв свій дотеп з народної приказки: «Ой багатий він, каже, ой багатий: куртка на ваті й лата на латі…»

«Скажу чесно, лаюся дуже рідко. І коли вже не в силах стриматися, то вживаю білозірівське «куртка на ваті», цей перл запозичив в Ігоря, який не лаявся ніколи. Коли це роблю, згадую Білозіра: наслідуючи його з усмішкою — наче б матюкнувся, а наче й ні», — резюмує відомий актор театру і кіно Анатолій Хостікоєв.

«Що мене тоді в ньому вражало найбільше? І що врізалося в пам’ять? Це його якась дитинна безоборонність, загострене відчуття справедливості, — згадував той час директор театру-студії «Не журись!» Остап Федоришин. — А ще  він дуже не любив лайливих людей. Часто казав: «Перестаньте говорити ті москальські паскудства!» (До речі, він мав стовідсоткову рацію, адже всі бридкі матюки, які нам залишила совдепія, мають угро–фінсько–тюркське походження. Як і сама московія). Мимоволі спливає на гадку сакраментальна Білозірова лайка «куртка на ваті»… Це — чи не найкрутіший Ігорів «матючок». Під ватяною курткою-куфайкою він розумів щось незугарне, неоковирне, неприємне, що викликає огиду, відразу, осуд… Те саме асоціюється із широковживаним нині словом „ватник”. А ще — як загарбник, поневолювач, кривдник…»

«Пригадую, — каже Валерій Маренич, —  як на початку 1990–тих приїхав до Ігорка на якийсь ювілей до Львова. А він до свята (мав того дня концерт в Опері) так рівняв свої вуса, що довелося їх зовсім зголити. І хтось тоді уважний підмітив його схожість з Василем Зінкевичем. Ігор волинянам завжди був рідний! У горбачовські часи я потрапив в аварію і лежав в гіпсі у лікарні неподалік Луцька, у Боголюбах. Разом зі мною тоді лікувався автор шлягера «Тиша навкруги» поет і композитор Олександр Богачук. А Ігор з „Ватрою” якраз приїхав на гастролі до Луцька.

Я знав, що він постійно зупинявся в готелі «Україна», знав у якому номері, мав і номер телефону. Він лише зайшов туди, як я зателефонував і сказав: «Ігорцю, сталася біда. Я лежу в шпиталю, забандажований, шалено скучив і хочу тебе бачити! Скоріше приїжджай, нічого не купуй. Візьми тільки куфайку бо зимно, не маю в чому виходити на шпацер, і пляшку молока!». Куфайку попросив недаремно, знав білозірівський перл — «куртка на ваті». А по-нашому — куфайка!

А часи були — шкарпетки по талонах, прилавки магазинів голі, лише консерви з морської капусти, за маслом треба було вставати о 4–ій ранку. Я й не подумав, що й куфайки у Луцьку тоді не знайти. Білозір якраз перебував у фаворі, на пікові своєї популярності. Хтось допоміг йому і Мар’яну Шуневичу (вони були разом) придбати замовлену річ в універмазі. Директорка за великим блатом продала Ігоркові куфайку. Була вона китайською, синього кольору, із замочками і з великими накладними кишенями. Ігор в одну з них вмістив літрову пляшку молока, а в іншу для рівноваги — ще одну! Разом з «ватрівчанами» і з «курткою на ваті» автобусом приїхав до мене. Ігор був мудрий хлопець, і мій дотеп належно оцінив.

Ось ця куртка на ваті від Білозіра тепер для мене дорогий раритет, чекає свого музейного часу.

Львів якось ревно відстоює те, що Ігорко тільки львівський митець. А чому не радехівський? Не буковинський, не тернопільський, не франківський? Не український?! Він був всеосяжний, його люблять і будуть любити там, де живе чи буде жити бодай один українець. Я роками, десятиліттями знав, адже був очевидцем, що Білозіра та його пісні любили волиняни. Нам він також рідний.

Уперше ми зустрілися в кінці 1970–их у Львівській філармонії, хоч мені видавалося, що зналися все життя. Артисти в ті часи були набагато дружнішими і щирішими. Хоч і тоді всяке трафлялося. А нинішнім просто «не дано». Вони ніколи не стануть Мареничами, Івасюком чи Білозіром.

Ми ніколи не могли наговоритися за одну ніч, як це часто буває у творчих людей. Скільки цікавих, повчальних і життєво необхідних для нас обох ночей, провели в розмовах до світанку. Ми вчилися один в одного. І робили це щиро, не соромилися признатися, що хтось чогось не знає. У мене було багато практики. Мені пощастило працювати разом і черпати знання у Штепселя і Тарапуньки, Анатолія Солов’яненка, Євгенії Мірошниченко. Хоч працював у тріо з фольклорним напрямом, прекрасно розумівся на джазовій школі, знався на синкопах (зміщенні акценту з сильної або відносно сильної долі такту на слабку), які так полюбляв Білозір. Можна трошки-трошки додати перцю і буде смакота в українському борщеві, а як чуть пересолиш — усе зіпсуєш. Так і в музиці. Як нині бачу лице Ігорка, який прийшов до мене тоді: у приплюснутому сіренькому польському кашкетику, трошки на бакир, у сіренькому короцюткому футеркові. Він ніколи не вдягався яскраво, не носив нічого червоного чи білого. Львів зі своєю архітектурою, багатовіковою бруківкою мав свій неповторний шарм. А радехівський Білозір став обличчям міста Лева зі своїм неповторним лицем. Ось придумали тепер те чуже слово «харизма», а є наше — «лице».

Ігор завжди любив і шанував мене, не знаю як це буває у інших професіях — медицині, спорті, військових, на державній службі — ми відчували один одного духом. Мали споріднені душі. Ігорко частенько запитував: «Ти, второпав чому нам разом добре?» — «Второпав!» — казав я. І погоджувався.

Коли кликав до себе в гості, я все залишав і летів до Львова. А як тішився, коли Ігор на початку 1990–их показував власну студію і щасливий говорив: «Тут ми будемо записувати пісні. Ночами, вечорами, ранками і днями». Він тоді чувся незалежним і вільним.

Він був Дуче. Був жорстокий щодо творчості, але справедливий. Знав чого хоче і досягав мети. Роман Лозинський був інший, Марцефал і Мар’ян Шуневич також інші. Всіх хлопців добре пам’ятаю і люблю. Кожну річ Ігор продумував: від костюмів до поведінки на сцені. Я любив і люблю багато Білозірових пісень на вірші Богдана Стельмаха. Не випадково взяв до свого репертуару їхню «Збирались хлопці», зробив, правда, своє аранжування, яке дуже подобалося Білозіру, він казав: «Як ти до того дійшов, я до того не додумався». Мені ця пісня навіювала повстанський український дух, нагадувала часи УПА, хоч написана у середині 1980–их.

Нам, звісно, заздрили. Нас з Ігорком не любили і не шанували у Києві, ми були впоперек їм. Але ми робили свою справу, хоч нам давалося все всупереч, а не завдяки!

Знаю по собі: де появлялася моя персона — в селі, райцентрі, серед шахтарів, військових — то було свято, все кидалося і всі бігли до мене. Приїжджали до нас, на Волинь, Білозір і його «Ватра» — то все було так само. Яке телебачення, яке кіно чи футбол — все було «до файки»! Коли Ігор приїжджав до Луцька, ми мали справжнє свято. Після виступів «Ватри» у переповнених залах завжди були «концерти» маестро в готельному номері.

Ігор Білозір для мене був і назавжди залишиться людиною–святом!».