Новинні агенції роздмухують вихор про чергові мирні ініціативи Трампа. Навіть Володимир Зеленський на зустрічі з журналістами 20 жовтня заявив, що ми наблизились до можливого закінчення війни. Але ось з’являється до преси «путінський рот» Пєсков і заявляє, що їхня позиція не змінилася, що на жодні поступки (навіть на перемир’я по лінії фронту) вони не готові.
Ця «пісня гарна й нова» заяв, надій та розчарувань повторюється у нашому інформаційному просторі кожні декілька тижнів. То кому ж вірити? І зрештою наскільки близько оте обіцяне закінчення війни?
Щоб відповісти на ці запитання, треба зрозуміти, чому взагалі тема мирних перемовин стала медійною мантрою. Адже полум’я війни не пригасає, армії воюють без натяку на виснаження, якихось помітних суспільних змін у «тюрмі народів» не намітилося, щоб її режим проявив зацікавленість у переговорах. Сьогоднішній господар Білого дому, звісно, декларує мирні ініціативи, і саме позиція нинішньої республіканської адміністрації США схилила Україну до пропозиції обопільно з агресором припинити вогонь. А на росії – жодних змін, усе «послєдоватєльно», як і належить неприборканому агресору. Хіба що вони охоче «заграють» з Трампом, творячи цією імітацією діалогу фальшивий образ «готових до мирних перемовин».
А як же форпост світової демократії і його нинішній правитель? Проблема американського політикуму в тому, що така масштабна політсистема, поділена на дві партії, створює занадто сильну варіативність поглядів навіть у прихильників партійного лідера. З одного боку, Трамп намагається претендувати на спадщину республіканської партії періоду «холодної війни» й одразу після неї: мир через силу та готовність «дати відсіч» диктаторам. З іншого – він не хоче проводити прямі військові кампанії, бо це категорично не влаштує широкі маси американського суспільства, втомленого не такими вже і вдалими воєнними операціями США останнього тридцятиліття, зокрема афганською та «Бурею в пустелі». Не у захваті від такої перспективи і радикальне ізоляціоністське крило рідної Трампової партії, яке він особливо активно підтримував. Але ще важливішу роль у цьому грає сама особистість нинішнього американського президента, — шоумена та бізнесмена, для якого особистий бренд, особиста репутація та особисті досягнення, вочевидь, стоять вище інтересів держави й суспільства. Він може постійно змінювати риторику, щоб догоджати різним аудиторіям, і залишати за своїми рішеннями елемент хаосу. І навіть коли він говорить щось приємне українському вухові про «мир через силу» чи томагавки, навіть коли звинувачує Європу у купівлі російської нафти, насправді це не індукує його переконання у ролі США як «світового поліціанта», який дає відсіч усім нестабільним гравцям й несе відповідальність за сталі торгові шляхи. Це лише свідчить про те, що для його особистого бренду вигідно говорити саме це і саме зараз.
Бажання якомога швидше закінчити конфлікт з мінімальними зусиллями та мінімальним вивченням питання – ця характеристика гарно пасує абсолютно усім спробам Трампа «встановити мир». Ізраїль і Палестина, Заїр і Руанда, Вірменія та Азербайджан – всі ці конфлікти він нібито розв’язав «особисто-персонально». Насправді це лише курява піару та інформаційний гуркіт.
Втомлене жорсткою війною українське суспільство пильно прислухається до всіх новин, які несуть бодай промінчик сподіваного. Це добре засвоїли медіа, створюючи тонни контенту про кожну політичну заяву. Трамп підтримує свій образ лідера, який парою слів «змінює світ», західні та українські медіа отримують інформаційний привід, а росіяни з кожним витком трампівських «ініціатив» роблять «пробоїни» у міжнародній ізоляції. Проте сам мирний трек стоїть на місці, бо агресор не готовий збавляти агресії. Навіть якщо в кулуарах відбуваються якісь помітні зсуви, навряд чи суспільство бачитиме їх у медійних заголовках.
Адекватний світ повинна шокувати принципова неготовність росії збавити свої імперські апетити й почати переговори хоча б із нейтрального перемир’я по лінії фронту. Але путінська камарилья, схоже, сама себе загнала в лузу. Такий варіант припинення війни загрожує масштабним конфліктом всередині імперії, адже, попри стереотипи про «єдінство», суспільство практично перебуває у стані холодного громадянського протистояння. Навіть недавнє запропоноване російським Центробанком голосування за дизайн нової купюри викликало медійний конфлікт керівництва Чечні з московським «центром», включно із залученням адмінресурсу, маніпуляцією із системою голосування, взаємними погрозами, образами та звинуваченнями. Над «великим і нездоланним» пропутінським правитерем Чечні навіть нависла зрима тінь «ізмєнніка» і «врага». Новий конфлікт всередині «ерефії», зокрема на Кавказі, – не така вже й фантастика перспектива, особливо у повоєнній росії. Можна лише уявити обсяги «підпільної» зброї, якою наситила регіони росії нинішня війна. А якщо додати до цієї зброї тих, хто вчора відсиджував у тамтешніх тюрмах і колоніях за найтяжчі злочини, а нині розгулює на волі як «гєрой еСВеО», перспектива отого, що їхній письменник колись назвав «бєссмислєнним і беспощадним бунтом», стає для росії вельми зримою і загрозливою.
Водночас після війни вони також втратять свою «унікальну роль» для Китаю. КНР фактично недруг України та демократичного світу, проте і не друг росії. Керуючись винятково власними інтересами, Китай активно заходить у ресурсний сектор російського Далекого Сходу. Економічно окуповує цю територію. І «мирне» та «дружнє співіснування» двох геополітичних монстрів – це аж геть не історична константа. Нинішня корумпована і ласолюбна російська «еліта» не бажає втрачати через війну та санкції «життєві блага», а їх надалі може забезпечити ресурсна рента. Тому вони геть не зацікавлені у мирі. Чи вони плекають амбіції повністю захопити Україну, чи їх влаштовує позиційний конфлікт за декілька регіонів – у цій війні це вже не так важливо. Важливий сам процес, і для його «підтримки» вони роблять вищі ставки, на ескалацію воєнної напруги в Європі. Щоб зберегти внутрішній спокій та власну потрібність в очах Китаю.
Отже, сучасний витік інформприводів про перемовини скоріш за все ніяк не наблизить мир. Чи це означає, що нам варто скласти руки? Навпаки! Треба перестати планувати «щасливе повоєнне життя», виїзд за кордон, майбутні вибори й усе таке. Єдина гарантія миру та безпеки – це сильна українська армія та сильна військова промисловість. Україна зможе перемогти у цій «великій грі» лише через власну суб’єктність й готовність відстоювати свої інтереси безпеки роками та десятиліттями. Й кожен з нас може фінансово вкластись у це майбутнє, підтримуючи наші Збройні сили.
Залишити відповідь